— Гамуйся, дочко! що тобі такого? Негарно ж як, слуги ходитимуть з попідбиваними очима. Сьогодня кавалір буде, а ти таку содому підняла,— заговорила мати.
Маруся й послухала, може, первий раз на віку... Саме на це і кавалір приїхав. "Цс!" — панна каже, і в хаті чути стало, як муха летить. Увечері і посватались.
— Може, ти не знаєш моєї дочки,— каже пан,— може, ти лакомишся на її багатство, а не знаєш, яку біду береш на свою шию? Хоч — я розкажу.
— Ні,— каже той,— і на гроші не лакомлюсь, а знаю все про панну Марусю, та вона мені подобалась, та й годі.
— Коли так,— озвавсь батько,— то боже ж вас благослови!
І помінялись обручками і хустки забрали; судженого, кажуть, і конем не об’їдеш.
III
Немовби дух святий хату перелетів, як вибралась ця біда. І пан повеселішав, і паня інша ходить, а що слуги, як випровадили панну — чи то бак молоду паню за обійстя, то аж перехрестились. Слава тобі, господи, кажуть, може, й для нас іначійший світ настане.
Бува на світі чоловік гірш хороби, що від його ні відхрестишся, ні відмолишся. Як збудеш його яким способом, то вже не знаєш, що розпочати — чи діло робити, чи попереду похвалитися. Така-то була і ця молода пані — гірш вередливого москаля в хаті. То й раділи всім двором, що збули одну; бо та одна за сто п'яних. А вона повіялася із своїм чоловіком вже в другу хату вередувати, немовби каже: хай і ті ще хрону понюхають, і цим пора вже покій дати.
Тиждень чи дві неділі на новім господарстві була з Марусі жінка, як бог повелів: і порадитись було з ким, бо на мозок її не бракувало; і приголубить, поцілувать було кого, бо гарна була, як весна красна, хоч вже трохи й матірна собі. "Лякали, страхали мене,— дума собі її чоловік,— а дасть бог, що з мого покинька ще люди будуть".
Та не було кому сказати йому: не кажи гоц, доки не перескочиш; бо частіш бува, що добра ждеш, а лиха сподійся, щоб не опіла біда зопалу; бо несподівано причавить, й як камінь зерно, та ще и мука не посиплеться, а так і запліснієш. Добре жити в надії на щось луччого, да тому, в кого й так на душі легко; а кому бог не годить, то і в печі не горить — такому нічого сподіватись, для його надія — то дірявий мішок на просо, решето на воду.
Да, мова мовиться, а хліб їсться — наш пан не дуже багато й добра сподівався, а так лиш, як то приповідають, надвоє бабі ворожили — як не вмре, то буде жити...
Пройшло дві неділі, чи що, Маруся почала голосніше говорити, далі то крикне, то стукне, то ногою тупне, а там коцюба не коцюба, що під руку навинеться.
— Сподівалися ми лиха,— заговорили слуги,— то воно нас і не минуло; от яка біда опіла. А пан каже:
— Жінко! що це тобі такого! осою тебе загодували, чи що?
— Ну-ну! не мовчи тільки, то я і тобі покажу, де раки зимують,— озвалась Маруся.— Бач, який справний знайшовся! Звідкіль ти такий вирвався, рада б я знати?
— Я то здешній, от ти то так що звідкіля?
— З батькової праці, з маминого живота! от я звідкіля, коли хочеш знати.
— А довго тебе колисали?
— Сім день і три ночі — щоб тобі повилазили очі...
— Е! то ти ж іще недоколисана, коли так. Гей! хлопці! — гукнув. Збіглось їх щось, може, з десяток.
— Столярів мені,— каже,— ковалів!
Розбіглися вони, котрий за ким попав — той за столяром, той за ковалем, пан ходить, заклав руки у кишені, а пані не сміється, ні,— аж духу пускається.
— От тобі й виріс,— каже,— от тобі й вивчився! Побачим-побачим, що то з того буде...
— Колиска буде, а ти думаєш що?
— Я думаю, що тріски з єї летітимуть та кожна тобі в голову.
— Побачим, чи хоч одна полетить!
— Поназдивишся!..
— Побачиш! Я ж скажу окувати, то куди ж й тобі, бідній!..
— В голову! в голову! — закричала вона.
— Що ж? ти думала, що я тебе битиму? Треба ж було здогадатися, що добрий хазяй і худобину жалує києм обертати, а ти ж моя жінка! Як же тебе бити? Як на тебе руку підняти, коли ти така ж людина, як і я, і обоє рівні? Та й для чого тут битися, сваритися, коли я бачу, що ти недоколисана — що тебе треба тільки доколисати, то всі норови відлетять.
— Бач його, який сам доколисаний! А тебе колисати?
— Мене не треба, бо я не вередую, як ти — стало бути і доколисаний.
— Добре-добре! хай буде по-твоєму — що ти доколисаний, а я ні,— нехай буде й так.
Так моїм панам і день минув, що все одно до другого бундюжились та ходили, носи поспускавши, як індики! А ввечері й колиску принесли, мірою на паню, окована; гарна, ще й навели палітурою з покостом. Заплатив пан, а колиску казав заховати, поки пані знов розходиться. До цього щастя не довго було ждати! На ранок, чуть зоря забриніла, пішла содома у дворі; і панові поспати не дала, і вартівників познаходила, курей навіть пополохала! не то що.
— Хлопці! — гукнув пан. Зійшлися хлопці. Він, ще й не вбиравшись, вийняв скілька простирал, ковдру (одеяло) й та казав попруги тощо на вповивач позшивати, та и паню, гарнесенько вповивши, і в колиску положили. Ще тільки й пан вповивач готував, вона и питає:
— Скажеш роздягатись чи таки зовсім зо всього розібратись? — Так, значиться, на кпи.
— Нащо мняти шовк! В сорочці впів'ють тебе, голубко моя.
Вона й роздяглася до сорочки і сіла та й давай матіркувати, що нехутко з пелюшками справляються. Як простелили одно-друге простирало, поклали подушчину тощо, то пані лягла і руки простягла; почали вповивати, а вона давай ногами фацукати: "діти,— каже,— не мовчать, то й я не буду".
Сміються хлопці, регочуться і все вповивають — муцуються, аж чуби милом стали, а пані дригає, та й годі. Як дійшло до того, що їй, голубці, вже тільки голова зверху, то бодай плювала, бодай кусала, кого достане, а норову не кидалася. Як вповили зовсім як годиться, тоді вже взяли дитину вчотирьох і поклали в колиску та й давай колисати та приспівувати всіляких пісень, що до того йдуть: і "коточка" співали, і "дрімоти"... А пані все плює та свариться. Та що вона плюне, то хлопці й дражняться — панову волю чинили: "Яка ж недобра дитина! ще й плюється!.." Що вона залає, то вони ізнов дражняться: "Дивись, бра! — кажуть,— як наша дитина говорить,— немовби старе. Ану ще так! а ну!..." Та все колишуть та співають... один втомиться, то другий стає. Сварилась вона, поки сварилась, а далі й перестала, бо голова закрутилась — вона й заснула. Тоді хлопці посідали і ні шеберх,— тільки сидять собі, як коло дитини, та поколисують, як пані поворухнеться. А пан пішов на пекарню, казав молочної каші наварити для тої дитини, що то хлопці колишуть.