— Кінь завжди лишатиметься для людини загадкою... Скільки я його не відраджую, а він однаково грає, хоч ніколи й не виграє... А ви? Ви фотограф, як і тоді? — Коли він промовив останні слова, в його голосі почулися металеві нотки-як і тоді, сім років тому...-Я не дуже добре тоді зрозумів, що за фотоальбом ви хотіли видати.
— Я хотів сфотографувати всі відомі пляжі в околицях Парижа,— сказав я.
— Річкові пляжі? І саме для того й оселились у Варенні?
— Саме для того.
— Але ж там немає пляжу! [4]
— Ви так гадаєте? Ба ні, там є пляж.
— Одначе у вас, здається, зовсім не було часу фотографувати?
— Був, був... Я навіть міг би показати вам кілька знімків, якби ви схотіли...
Наша розмова втрачала сенс. Дивно було, що ми висловлювалися саме так — не відверто, натяками.
— Так чи інак, а я, мушу сказати, довідався там багато повчального. Це був для мене добрий урок.
Моє зауваження не викликало в нього ніякої реакції. Хоч я висловив його досить агресивним тоном. Я правив своєї:
— У вас теж, здається, спогади про все це лишилися неприємні?
Але я враз і пошкодував за свою вихватку. Мої слова ніби відскочили від нього, й він і далі дивився на мене з сумною усмішкою.
— У мене не лишилося жодних спогадів,— відповів нарешті він. І подивився на годинник. — За мною скоро заїдуть. Шкода. Я хотів посидіти з вами ще... Але, сподіваюся, ми ще зустрінемось...
— Ви справді хочете мене бачити?
Мені стало моторошно. Я б не так розгубився, коли б він зостався таким, який був сім років тому.
— Так. Я хотів би час від часу з вами зустрічатись і згадувати про Сільвію...
— Гадаєте, це потрібно?
Як би ми розмовляли про Сільвію? Не знаю, чи тепер, через сім років, він не плутає її з котроюсь іншою... Звичайно, він, мабуть, дещо пригадує (скажімо, те, що я був фотограф), як ото декотрі старі люди, майже втративши пам'ять, пригадують окремі уривки з минулого: свій день народження й святковий стіл, слова колискової, яку їм співали в дитинстві.
— Ви не хочете розмовляти про Сільвію? Затямте собі, що...
Він гупнув кулаком по столу, і я вже приготувався до погроз і навіть шантажу, як тоді, сім років тому...
— Затямте собі як слід: цього б не сталося, коли б ми одружились... Не сталося б ніколи. Вона кохала мене... І хотіла тільки, щоб я довів, що її кохаю. А я був на це нездатний...
Переді мною сидів покаянний грішник; я слухав його й думав про те, що був до нього несправедливий. Він говорив плутано, не завжди зрозуміло, але загалом змінився з часом на краще. Тоді, сім років тому, на такі слова він був нездатний.
— Мені здається, ви помиляєтесь,— озвався я. — Але байдуже. У всякому разі, намір у вас був гарний.
— Я зовсім не помиляюсь!
І він знову гупав, мов п'яний, кулаком по столу. Я вже побоювався, що в ньому раптом прокинеться ота його брутальність і злість. На щастя, в цю хвилину до нас підійшов водій автофургона й поклав йому на плече руку. Він обернувсь і завмер, так наче не впізнав водія.
— А... Зараз... зараз поїдемо...
Ми підвелись, і я провів їх до фургона, що стояв перед кінотеатром "Форум". Він відчинив дверцята, за якими рядами висіли шкіряні пальта.
— Вибирайте.
Я стояв і не рухався. Тоді він заходився перебирати пальта сам. Він знімав їх із , плічок, оглядав, знову вішав на місце.
— Оце має вам підійти.
Він простяг мені пальто разом із плічками.
— Мені пальто не потрібне,-сказав я.
-Потрібне. Візьміть... Зробіть мені приємність.
Водій чекав, спершись на автофургон.
— Приміряйте.
Я взяв пальто й надяг його. Він оглядав мене уважно, мов кравець на примірці.
— Не тисне в плечах?
— Ні. Але, кажу ж вам, мені воно ні до чого.
— Візьміть, зробіть мені приємність. Прошу вас...
Він сам застібав на мені ґудзики. А я стояв нерухомо, мов манекен.
— Вам дуже личить. Моя перевага в тому, що в мене широкий вибір великих розмірів... [5]
Я не опирався, аби тільки швидше його позбутись. Я не сперечався. Я тільки хотів, щоб він нарешті поїхав.
— Коли щось виявиться не так, ви зможете його обміняти. Я буду на тому самому місці, на бульварі Гамбетта, завтра після обіду... А втім, я залишу вам свою адресу.
Він дістав із внутрішньої кишені піджака візитну картку і простяг мені.
— Ось. Тут моя адреса й телефон в Антібі. Жду вас...
Він відчинив дверцята й сів до кабіни. Водій сів за кермо. А він опустив шибку, нахилився до мене й промовив:
— Я знаю, ви мені не дуже симпатизуєте... Але я ладен визнати свої помилки й покаятись Я вже не такий... Я зрозумів, у чому саме я не мав рації. Особливо щодо Сільвії... А вона кохала справді тільки мене... Ми ще про неї поговоримо, еге ж? — Він оглянув мене з голови до ніг. — А пальто вам дуже личить.
Не зводячи з мене погляду, він підняв шибку. І раптом, у ту мить, коли фургон уже рушив, на його обличчі застиг ошелешений вираз: я не стерпів і, хоч це було вкрай несподівано з боку такої стриманої людини, як я, чомусь показав йому дулю.
До "Форуму" на дев'ятигодинний сеанс заходили нечисленні глядачі. Мені теж закортіло посидіти в старій залі, у кріслі з червоного велюру. Але я будь-що хотів позбутися цього шкіряного пальта, яке стискало мені груди й не давало дихати. Поквапно розстібаючись, я відірвав одного ґудзика. Я згорнув пальто, поклав його на лаву й пішов геть із таким відчуттям, наче лишив позаду якусь небезпеку.
Може, вона була в занедбаному фасаді "Форуму"? Чи в появі Вількура? І несподівано я пригадав розповідь його матері про загадкову смерть актора Емоса на барикадах неподалік від Північного вокзалу під час визволення Парижа. Емос надто багато знав, він чув надто багато розмов у ресторанах і барах Шенв'єра, Шампіньї та Варенни. А прізвища, які називала пані Вількур, нагадували мені каламутні води Марни...
Я подивився на візитну картку:
Фредерік Вількур,
агент-посередник
Колись я міг уявити собі це прізвище тільки написаним великими чорними літерами. Але тепер вони були оранжеві, немов у рекламному проспекті. А скромна посада агента-посередника, особливо, як згадати іншого Фредеріка Вількура, отого з берегів Марни, свідчила про те, що досить і кількох років, аби розпрощатися з багатьма честолюбними прагненнями. Він сам дописав синім чорнилом адресу: "Антіб, проспект Боске, 5. Телефон 50-22-83".