Ще до смеркання пішов дощ. Він дрібно тарабанив по цинковій покрівлі, і від того шуму нам чомусь уявлялося, паче ми лежимо в кімнаті якогось готелю на курорті в Туке чи в Кабурзі.
_ А "Коко-Біч" це де? — запитала Сільвія.
У бік Антіба? Мису Ферра? Чи іще далі? "Коко-Біч"... У цій назві було щось полінезійське, і тому в моїй пам'яті зринули назви пляжів у Сен-Тропе: "Таїті", "Мореа"...
— Як ти гадаєш, це далеко від Ніцци?
Їхати далеко машиною я побоювався. Я завжди уникав заходити пізно до ресторану чи кабаре, бо потім, наприкінці вечора, мусиш чекати, доки хтось із гостей погодиться відвезти тебе своєю машиною додому. А той гість звичайно п'яний, і всю дорогу твоє життя висить на волосинці.
— А якщо відкрутитись? — запропонував я.
Отже, вимкнемо в кімнаті світло. Вони відчинять хвіртку і пройдуть через сад. Хазяйка відімкне скляні двері, і їхні голоси залунають на веранді. Хтось кілька разів постукає до нас. Потім вони покличуть: "Ви вдома?" Тиша. І ось ми з полегкістю дослухаємось, як віддаляються їхні кроки, причиняється хвіртка... Нарешті самі! Ніщо не зрівняється з цією насолодою...
Тричі пролунав сигнал — глухо, мов гудок корабля в тумані. Підвівшись до вікна, я побачив за огорожею Нілову постать. На сходах я сказав до Сільвії:
— Якщо "Коко-Біч" далеко, запропонуємо повечеряти десь ближче. Скажемо, що мусимо повернутися раніше, бо нам мають дзвонити.
— Або нам доведеться їх покинути,— додала Сільвія.
Дощу вже не було. Ніл, вітаючись, помахав нам рукою.
— Я боявся, що ви не почуєте сигналу.
Він був у светрі з відгорнутим коміром і в замшевій куртці.
Машина стояла в затінку на проспекті Шекспіра — чорна, простора, але її марки я визначити не зміг. Може, німецька? Номери були не дипломатичні, а паризькі.
— Довелося взяти іншу машину, — пояснив Ніл. — Та поламалась.
Він розчинив перед нами дверцята. Барбара Ніл у соболиному манто чекала на передньому сидінні. Ніл сів за кермо.
— Вперед, до "Коко-Біч"! —гукнув він, різко розвертаючи машину.
По вулиці Кафареллі ми поїхали, як на мене, надто швидко.
— А "Коко-Біч" далеко? — запитав я.
— Зовсім ні,— відповів Ніл. — Зразу за портом. Це Барбарин улюблений ресторан.
Вона обернулася до нас і всміхнулась.
— Я певна, вам там сподобається.
Ми проминули порт. Тоді проїхали повз парк Віж'є та яхт-клуб. Ніл завернув на звивисту вулицю, що тяглась уздовж моря, і зупинився біля понтона, освітленого яскравою вивіскою.
— "Коко-Біч"! Всі —за мною!
Його радість видалася мені якоюсь неприродною. Чого це він так розходився?
Коли йшли через понтон, Ніл фамільярно обняв обох жінок за плечі. Віяв досить рвучкий вітер, і він гукнув їм:
— Обережно, не опиніться за бортом!
Нарешті ми спустилися вузькими сходами — за поручень там правив товстий білий канат — униз і коридором дісталися до ресторанної зали. Перед нами з'явився метрдотель у моряцькому костюмі й білому кашкеті:
— На чиє ім'я було замовлення, панове?
— Капітана Ніла!
Закритий склом ресторан підіймався над водою метрів на десять. Моряк-метрдотель підвів нас до столика, який стояв ближче до вікна, і Ніл наполіг, щоб ми з Сільвією сіли обличчям до міста. Відвідувачів було мало, вони стиха розмовляли за своїми столиками. [31]
— Найкраще тут улітку,— мовив Ніл. —Дах знімають, і зала стає терасою на свіжому повітрі. Уявляєте, цей ресторан відкрив двадцять років тому колишній батьків садівник!..
— Він і досі його власник? — запитав я.
— Ні, помер.
Його відповідь мене розчарувала. Того вечора мене взагалі гнітили лихі передчуття, і я не відмовився б зустрітись із колишнім садівником Нілового батька. Тоді я бодай упевнився б, що Ніл належить до дуже багатої і впливової американської родини.
Офіціанти, як і метрдотель, були в білих куртках із золотистими ґудзиками й у білих штанях, але без кашкетів. Над вхідними дверима висів рятувальний круг, на якому голубими літерами стояло: "Коко-Біч".
— Правда, гарно? — запитав Ніл.
Перед нами з Сільвією відкрилась уся бухта Ангелів, де яскраво освітлені місця контрастували з тим, що лишалися в темряві. Світло прожекторів вихоплювало з мороку скелі та пам'ятник померлим біля підніжжя Замкової гори, а далі вирізнявся парк Альберта І, фасад та рожевий купол готелю "Негреско".
— Ми наче на кораблі,— мовила Барбара.
Так, "члени екіпажу" мовчки снували між столиками, і я помітив, що всі вони в пантофлях.
— Сподіваюся, ви ще не схопили морської хвороби? — пожартував Ніл.
Його слова мене чомусь насторожили. А може, то було просто через дощові краплі, що тарабанили по склу, та вітер, який шарпав білий прапор з написом "Коко-Біч" — той прапор стримів над понтоном перед входом до ресторану, наче на носі яхти.
Один з офіціантів у білому подав кожному з нас меню.
— Я раджу вам узяти бурріду,— мовив Ніл. — Або, якщо вам це не до вподоби, скуштуйте юшки з часником. Такої, як тут, я не їв більш ніде.
Американці мають досить непоганий смак і стають завдяки своєму завзяттю та наполегливості досвідченими знавцями французьких вин і французької кухні. Але тон Ніла, його міміка, грубий жест пальцем і манера вихваляти французькі вина та юшку з часником нагадали мені про якісь знайомі місця... І зненацька я відчув, як на мене війнуло марсельською вулицею Канеб'єр та площею Пігаль...
Цілий вечір ми з Сільвією перезиралися. Думали ми, гадаю, про одне: добре було б їх покинути... Однак мене стримувало те, що треба було якось дістатися до порту. Там ми вже якось загубилися б у вуличках старої Ніцци. Та спершу довелося б іти безлюдною довгою вулицею, а машиною вони б нас швидко наздогнали. А тоді зупинилися б і зажадали пояснень. Відповідати їм, вибачатись чи просто послати під три чорти?.. Все це виявилося б ні до чого, адже Ніли знали нашу адресу. Як на мене, спекатися їх було так само важко, як і Вількура. Ні, краще вже вирішити все мирно.
Коли подали десерт, мені стало й зовсім кисло на душі, бо Ніл нахилився до Сільвії і легенько торкнувся пальцем діаманта.
— То ви й досі носите цей камінчик?
— Ви вивчали жаргон у колежах Монако? — запитав я.
Очі його звузились, погляд став колючим.
— Я тільки спитав у вашої дружини, чи вона й досі носить цей камінчик...