Одного вечора граф К. знов вийшов під одинадцяту годину на місто, щоб своє вдовецьке спання проміняти на інше. Знов переходив він байдужно через вулицю, що перед шістнадцяти літами здарувала його пам'ятним дарунком. Тут замітила його жінка, що походжала собі сюди ще байдужіше від нього. Вона зближалася до нього нарочно. Він станув, оглянувся і поспитав її, чи далеко мешкає та чи може йому товаришити.
— Ходіть, пане, недалеко, під другим числом сеї вулиці,— відповіла вона з усміхом.
Ледве вислухав цю відповідь граф К., як ноги і сила стали виповідати йому службу. Голос тої жінки був для нього громовим ударом. Страшно застогнав, неначеб пекольні вогні в ньому розжарілись, проговорив тихцем слова:
— Це Льоля... Льоля... ах...— І повалився вже без життя на хідник.
Льоля — то вона була — зареготалася байдуже й побігла дальше людей зустрічати...
На другий день стояло між посмертними оповістками в часописах:
Графа К. постигла вночі на вулиці М. нечаяна смерть. Відень, 3-го падолиста 1897