указують на дещо невловиме.
Це "дещо", яке Вордсворт не міг утримати поглядом, було "візіонерським блиском". Таке сяйво, пригадую, і справжнє значення випромінював самотній дуб, якого можна було побачити з вікна потяга, що йшов між Редінгом і Оксфордом,— він ріс на вершині невеликого пагорба, посеред широкого простору орної землі, вимальовуючись на тлі блідого північного неба.
Ефект ізольованості в поєднанні з близькістю можна вивчити в усій його магічній дивовижності на незвичайній картині японського художника XVII століття, що був відомий також як умілий фехтувальник і послідовник дзену.
Там зображено сірого сорокопуда, який сидить на самому кінчику оголеної гілки, "очікуючи безцільно, але в стані найвищого напруження". Внизу, вгорі і навколо — порожньо. Птах виникає з Порожнечі, з цієї вічної безіменності і безформності, яка, однак, є сутністю різноманітного, конкретного і минущого світу. Той сорокопуд на голій гілці — двоюрідний брат зимового дрозда Гарді. Але якщо вікторіанський дрозд намагається дати нам якийсь урок, то далекосхідний сорокопуд задовольняється лише тим, що існує, перебуваючи цілковито й абсолютно Тут.
Додаток VI
Багато шизофреніків проводять більшу частину життя не на землі, не на небі і, навіть, не в пеклі, а в сірому, похмурому світі фантомів і нереальностей. Що справедливо для душевнохворих, справедливо, меншою мірою, і для окремих нервовохворих, уражених легшою формою розумової недуги. Останнім часом учені відкрили можливість штучно викликати подібний стан примарного буття, застосовуючи невелику кількість однієї з похідних адреналіну. Для живих брама раю, пекла й чистилища відкривається не "великими металевими ключами-близнюками", а наявністю в крові однієї з хімічних складових і відсутністю іншої. Похмурий світ, у якому перебувають шизофреніки й нервовохворі, дуже нагадує світ мертвих, яким його описують давні релігійні традиції. Наче привиди в пеклі чи в гомерівському царстві тіней, ці пошкоджені в розумі люди втрачають зв'язок із життям, мовою і своїми братами. Вони позбавлені життєвої опори й приречені на непотрібність, самотність і мовчання, що порушується лише безглуздим пищанням і бурмотінням привидів.
Історія есхатологічних ідей знаменує справжній прогрес, який можна означити, вживши теологічні терміни, як перехід від Царства тіней до Раю; у хімічних термінах — як заміну мескаліну й ЛСД на адренолутін; у психологічних термінах — як просування від ступору й відчуття нереальності до почуття натхненної радості у видінні і, зрештою, в містичному досвіді.
Додаток VII
Жеріко був негативним візіонером; хоч його живопис вирізнявся ледь не маніакальною правдою життя, це було життя, магічно видозмінене в його сприйнятті й представлене в гіршому світлі. "Я починаю писати жінку,— одного разу зізнався він,— а завжди виходить лев". Набагато частіше, однак, виходило дещо менш приємне, ніж лев,— скажімо, труп чи демон. Його шедевр, вражаючий "Пліт "Медузи", писався не з живої натури, а з розпаду і гниття — з кількох трупів, наданих студентами-медиками, з виснаженого тіла і жовтого обличчя товариша, що страждав на хворобу печінки. Навіть хвилі, по яких рухається пліт, навіть небесне склепіння мають трупний колір. Наче весь світ перетворився на морг. А далі — його демонічні картини. "Дербі" — явно мчить у пекло на тлі яскравого палахкотіння сліпучої темряви. "Кінь, що злякався блискавки" в Національній галереї — це розкриття в одній зафіксованій миті дивності, зловісної і навіть інфернальної інакшості, захованої в знайомих речах. У Метрополітен-музеї зберігається портрет дитини. І якої дитини! У своєму палаючому вогнем жакеті гарненький малюк постає, за улюбленим виразом Бодлера, "розквітаючим Сатаною"... Ескіз оголеного чоловіка, що зберігається також у Метрополітен-музеї, це вже "розквітаючий Сатана" у зрілому віці.
За свідченням друзів, Жеріко, очевидно, звик бачити навколишній світ як послідовність візіонерських одкровень. Басуючий кінь із ранньої картини "Офіцер кінних єгерів імператорської гвардії, яка йде в атаку" був побачений художником одного ранку на дорозі в Сент-Клу, у порохнявому сяйві літнього сонця, цей кінь ставав дибки і рвався вперед між розворами омнібуса. Персонажі на "Плоту "Медузи" були виписані до останньої деталі, один за одним, на чистому полотні. Не існувало ані начерку цілої композиції, ні послідовної побудови загальної гами тонів і відтінків. Кожне окреме зображення — тіла, що розкладається, хворого в страшному розвиткові гепатиту — цілковито відповідало тому, що побачив художник і майстерно втілив. Завдяки геніальному дарові, кожне наступне одкровення пророчо прикладалося до гармонійної композиції, яка існувала, коли перше із жахних видінь було перенесено на полотно, лише в уяві художника.
Додаток VIII
У своєму романі "Сартор Резартус" Карлайл зафіксував те, що його психосоматичний біограф Джеймс Холлідей називає в "Панові Карлайлі, моєму пацієнті" "дивовижним описом психопатологічного стану розуму, переважно депресивного, але почасти — шизофренічного".
"Чоловіки й жінки навколо,— писав Карлайл,— навіть якщо й розмовляли зі мною, лишалися лише фігурами; практично я давно забув, що вони живі, а не просто автомати. Дружба уявлялася неправдоподібною традицією. На багатолюдних вулицях, посеред натовпу я блукав самотній і лютий (тільки тому не проковтнув своє серце, що воно було моїм, а не чужим), мов тигр у джунглях... Увесь Світ видавався мені позбавленим Життя, Мети, Волі й навіть Ненависті; це була велетенська до безмежжя, позбавлена ознак життя парова машина, яка оберталася з мертвою байдужістю, щоб зітерти мене на порох... Я не плекав надії, але й не відчував якогось певного страху ні перед людиною, ні перед Дияволом. І все-таки, як не дивно, жив у постійному, неясному, виснажливому жаху, тремтячи, виявляючи малодушність і передчуваючи бозна-що; здавалося, ніби всі речі угорі на небесах і внизу на Землі ввіп'ються в мене; ніби Небо й Земля — безжальні щелепи кровожерного Монстра, які ось-ось мене проковтнуть". Рені й "шанувальник героїв"[24], безперечно, описують один і той самий досвід. Обом відкрилася нескінченність, чи то у формі "Системи", чи у формі "безмежної парової машини". Для обох, знову-таки, все сповнено значення, однак значення негативного, так що кожна подія уявляється цілковито безглуздою, кожен предмет — абсолютно нереальним, кожна самозвана людська істота — механічною лялькою, що гротескно передає через рух працю, гру, кохання, ненависть, міркування, красномовство, героїзм, святість, будь-що — ро́боти відрізняються лише різноманітністю функцій.