– Мармелад, – відповів Мудрик.
– Чого тут тільки нема! Може, й мармелад знайдеться, – захоплено торохтіла Доня Мюмлі. – Дуже потішна була, напевно, сімейка!
– А ми бачили когось із них, – поважно повідомила Маленька Мю. – Він ховається від нас!
– Де? – поцікавився Мудрик.
Доня Мюмлі показала рукою у темний куток, де до самої стелі громадився всілякий мотлох. Ще там стояла прихилена до стіни пальма і сумно шурхотіла паперовим листям.
– Мерзотник! – прошепотіла Маленька Мю. – Зачаївся і чекає, щоб усіх нас повбивати!
– Заспокойся! – Мудрик намагався надати своєму голосові твердості.
Він підійшов до маленьких відчинених дверцят, принюхався, потім зазирнув до вузького коридору, що завертав за кут і губився в загадковій пітьмі.
– Десь тут напевно є комора, – мовив Мудрик.
Вони увійшли до коридору і побачили там ще багато маленьких дверцят.
Доня Мюмлі витягнула шию до таблички на дверях і з натугою прочитала по складах: "Рек-ві-зит".
– Гм, Реквізит. Ото вже ім'я собі придумав, мерзотник!
Мудрик набрався духу і постукав. Вони трохи почекали, але Реквізита, мабуть, не було вдома. Тоді Доня Мюмлі штовхнула двері, вони відчинилися.
Ніколи ще у своєму житті їм не доводилося бачити стількох речей нараз. Стіни від підлоги до стелі були завішані полицями, на яких безладно стояло все, що може стояти на полицях. Великі чаші з фруктами стояли разом з іграшками, лампами та порцеляною; залізні кольчуги затесалися поміж квітів та інструментів, опудал птахів і книг; телефони та відра громадилися впереміш з віялами, глобусами, рушницями, пачками з-під капелюшків, годинниками, вагами для зважування листів та всіляким іншим непотребом.
Маленька Мю перестрибнула з плеча сестриці на полицю. Вона глянула на себе в одне з люстерок і закричала:
– Погляньте! Я стала ще меншою! Мене зовсім не видно!
– То якесь несправжнє люстерко, – вгамувала запал крихітки сестра. – Ти ж існуєш!
Мудрик шукав мармелад.
– Варення, напевно, теж підійде, – мовив він і пошпортав у якомусь слоїку.
– Фарбований гіпс, – одразу визначила Доня Мюмлі. Вона схопила яблуко і спробувала відкусити шматочок. – Дерев'яне…
Маленька Мю засміялася. Але Мудрик не бачив нічого смішного. Усе навколо було несправжнім, спокушало барвистістю, та досить було простягнути лапу, як виявлялося, що це папір, дерево або гіпс. Золоті корони майже нічого не важили, квіти були зроблені з паперу, скрипкам бракувало струн, скрині не мали дна, а книжки не розгорталися.
Ображений до глибини душі, Мудрик розмірковував, який же в усьому цьому сенс, але не міг його віднайти.
"От якби я був ледь-ледь розумніший, – думав він. – Або хоча б на кілька тижнів старший…"
– А мені тут подобається, – сказала Доня Мюмлі. – Ніби нічого справжнього на перший погляд, та водночас щось таки є…
– Ти так гадаєш? – з мудрим виглядом запитала Маленька Мю.
– Не задавай дурних запитань! – розсміялася її сестра.
Раптом хтось пирхнув, голосно і зневажливо.
Усі троє злякано перезирнулися.
– То я пішов собі геть, – пробурмотів ледь чутно Мудрик. – Це дрантя навіває на мене смуток.
Ураз із вітальні долинув страшенний гуркіт, з полиць закуріло пилюкою. Мудрик, вхопивши меча, вибіг у коридор. Почувся крик Рюмси.
У вітальні було темно хоч в око стрель. Щось велике і м'яке тицьнулося в мордочку Мудрикові. Він зажмурився і пронизав дерев'яним мечем невидимого ворога. Щось зашурхотіло, наче тканина, а коли Мудрик наважився розплющити очі, побачив перед собою діру, з якої лилося денне світло. © http://kompas.co.ua
– Що ти зробив? – запитала Доня Мюмлі.
– Убив Реквізити, – відказав Мудрик, тремтячи усім тілом.
Доня Мюмлі засміялася і пролізла крізь діру до вітальні.
– А ви чим тут розгрюкалися? – поцікавилася у решти.
– Мама потягнула за мотузок! – крикнув Мумі-троль.
– І тоді зі стелі впало щось велике-превелике! – закричала й собі Рюмса.
– І раптом посеред вітальні з'явився звідкілясь пейзаж, – пояснювала Хропся. – Спочатку ми подумали, що він справжній, доки Мудрик не пробив дірку у траві.
Доня Мюмлі обернулася і витріщилася на картину позад себе: дуже зелені берізки милувалися своїм відображенням у дуже синьому озері.
З трави визирала голова Мудрика, якому враз полегшало на душі.
– Ох, – зітхнула Мумі-мама. – Я думала, то шнур від портьєри, а воно як гримне додолу! Добре, що нікого не притовкло! Знайшов мармелад?
– Ні, – похнюпився Мудрик.
– Як би там не було, чаювання не відміняється, – втішила його Мама. – Питимемо чай та милуватимемося картиною. Вона надзвичайно гарна. От тільки з'явитися могла б і тихіше…
Мумі-мама почала наливати чай у горнятка.
У ту мить хтось захихотів.
То був зневажливий старечий сміх, і долинув він з темного кутка, де стояла паперова пальма.
– Чому ви смієтеся? – запитав Мумі-тато після довгої мовчанки.
У відповідь була тиша.
– Може, поп'єте з нами чаю? – невпевнено запропонувала Мама.
З кутка не долинало жодного звуку.
– Це, напевно, хтось із попередніх мешканців, – припустила Мама. – Чому ж він не вийде і не відрекомендується?
Чекання затягнулося, нічого більше не відбувалося, тож Мумі-мама нагадала, намащуючи канапки:
– Чай вихолоне, дітоньки!
Доки вона нарізала на однакові шматочки сир, зі стелі зненацька полив дощ. Тужно завив по кутках вітер.
Усі визирнули надвір – сонце мирно заходило в іскристе літнє море.
– Тут казна що відбувається, – захвилювався Мудрик.
Ураз заштормило, здалеку долинав гуркіт прибою, хлюпотіла злива – але надворі погода не змінилася. Потім налетіла гроза, спершу буркотіла вдалині, згодом підкотилася ближче, білі блискавиці пронизували сутінь вітальні, а грім уже розкотисто лускав понад самими головами родини Мумі-тролів.
Сонце тим часом спокійно й мирно зайшло.
А тоді почала обертатися підлога. Спершу поволі, за мить швидше, потім іще швидше, аж чай порозхлюпувався з горнят. Стіл, стільці і вся родина кружляли колом, немов на каруселі, поряд, так само колом, раз у раз пролітали дзеркальна комода та білизняна шафа.
Кружляння припинилося так само несподівано, як почалося.
Гроза, блискавки, дощ та вітер також ущухли.
– Ото дива бувають на світі! – зауважила Мама Мумі-троля.