– Є, моя подруга…
– Я теж знаю одну, що мерзне у лапки, – охоче підтримувала розмову Чепуруля. – Дружина мого дядечка, вона працює в театрі. Там, кажуть, такі шалені протяги! Жахливо працювати в театрі!
– Тут також тягне з усіх боків! – поскаржився Мумі-троль.
– Про це мав би подбати мій двоюрідний брат, – несміливо сказала Гемулиха. – зачекайте трішки, я виплету вам шкарпетки…
– Ми помремо, доки дочекаємося їх, – понуро буркнув Мумі-троль.
Маленька Гемулиха занепокоїлася й обережно підійшла до клітки.
– Може, обгорнути клітку ковдрою? – запитала вона.
Троє в'язнів лиш пересмикнули плечима і ще тісніше пригорнулися один до одного, цокочучи зубами, наче від холоду.
– Ой, невже ви справді застудилися? – злякалася Гемулиха.
Хропся натужно закашляла.
– Хтозна, – прохрипіла вона, – чи не допомогло б мені горнятко чаю з чорної порічки…
Маленька Гемулиха вагалася. Притулившись носом до плетива, довго не зводила з друзів погляду.
– Якщо ви помрете… – озвалася нарешті тремтячим голосом. – Якщо ви помрете, моєму двоюрідному братові стане зовсім нецікаво вартувати вас.
– Я теж такої думки, – погодилася з нею Чепуруля.
– Мабуть, треба зняти мірки з ваших лапок, щоб виплести шкарпетки? – ніяковіла Гемулиха.
Друзі жваво закивали головами.
Тоді вона відчинила клітку і несміливо запропонувала:
– Можна запросити вас на чай? З чорною порічкою… А шкарпетки дістанете, щойно виплету. Як добре, що вам спало на думку попросити у мене шкарпетки! Плести тоді стає набагато цікавіше. Гадаю, ви розумієте, що саме я маю на увазі?
Усі вирушили додому до маленької Гемулихи пити чай. Виявилося, що вона до чаю напекла купу тістечок, гостина затягнулася. Доки вони частувалися, посутеніло. Тоді Хропся підвелася з-за столу і сказала:
– Нам час іти. Дуже дякуємо за чай!
– Мені так шкода, що доводиться знову замикати вас у клітку, – вибачалася Гемулиха, знімаючи з цвяшка ключі.
– А ми зовсім не маємо наміру повертатися до в'язниці, – мовив Мумі-троль. – Ми хочемо повернутися додому, до театру.
Маленькій Гемулисі сльози набігли на очі.
– Мій двоюрідний брат страшенно образиться! – схлипнула вона.
– Але ж ми ні в чому не винні! – скрикнула Чепуруля.
– То чому ви зразу цього не сказали? – втішилася Гемулиха. – У такому разі, повертайтеся, звичайно, до театру! Мабуть, я попливу разом з вами і сама все поясню своєму братові. Так буде найліпше…
Розділ дванадцятий
Про прем'єру
Доки маленька Гемулиха частувала у себе вдома наших друзів чаєм, програмки та афіші все ще кружляли понад лісом. Одна з них залетіла на галявину і прилипла до свіжопросмоленого даху будиночка.
Двадцять чотири малюки-лісовенята одразу ж видряпалися на дах, щоб підібрати аркушик. Кожне з них рвалося особисто передати програмку Нюхмумрикові, але папірець був дуже тонкий, тож афішка вмить перетворилася на двадцять чотири крихітні афішки (кілька клаптиків, до того ж, упали в комин і згоріли).
– Тобі лист прийшов! – галасували малята, скочуючись, з'їжджаючи, зісковзуючи з даху.
– Кляті бісенята! – розсердився Нюхмумрик, котрий саме прав їхні панчішки за будинком. – Чи ви забули, що лише вранці ми просмолили дах? Хочете, щоб я вас покинув, викинув у море чи повбивав?
– Нічого такого не хочемо! – заверещали вони. – Ліпше прочитай свого листа!
– Певно, ви хотіли сказати листи… – буркнув Нюхмумрик, витираючи мильні руки до волосся найближчого дитинчати. – Ага, ага… Що ж це за такий таємничий лист?
Він розклав на траві зім'яті клаптики і спробував стулити докупи рештки афішки.
– Читай уголос! – вимагали малюки.
"Драма на один акт, – поволі читав Нюхмумрик. – Наречені Лева… (тут, здається, бракує шматочка). Плата за вхід – усе їстівне… (ай-ай-ай!)… сьогодні ввечері, після заходу сон… (ага, сонця)… якщо не буде вітру та дощу (дуже добре!)… час спа… (ні, не розібрати…)…посеред Ялинової бухти".
– Ага, – підсумував Нюхмумрик, звівши на лісовенят погляд. – Це, любі мої звірята-малята, ніякий не лист, а театральна афіша. Сьогодні увечері у Ялиновій бухті, без жодного сумніву, відбудеться вистава. Чому вони влаштовують її на воді, відомо, мабуть, хіба самому Ангелові-хоронителеві усіх малих звірят… Може, їм у виставі потрібні хвилі?
– А дітям вхід туди заборонено? – поцікавилося найменше лісовенятко.
– Там справжній лев? – закричали навперебій інші. – Ми підемо туди? Зараз?
Нюхмумрик обвів дітлахів поглядом і зрозумів, що їм необхідно побувати в театрі.
"Можливо, вдасться заплатити за вхід горщиком квасолі, – міркував він, стурбовано насупивши чоло. – Якщо його, звичайно, вистачить… ми ж уже з'їли чималенько… Лиш би вони не подумали, що всі двадцять чотири – мої рідні діти… Сором буде… А чим нагодувати їх завтра?"
– Ти не радий, що ми підемо до театру? – найменше лі– совенятко вкрадливо потерлося носом до його штанів.
– Страшенно радий! – виринув із задуми Нюхмум– рик. – А зараз треба вас повідчищати від смоли. Хоч трішки… Маєте носові хустинки? То ж драма…
Носовичків ні в кого не було.
– Нічого не вдієш, – зітхнув Нюхмумрик. – Доведеться вам витирати носи подолами сукенок чи тим, що під лапу потрапить…
Сонце вже майже схилилося до небокраю, коли Нюхмумрик нарешті впорався з усіма штанятами та сукенками. Звичайно, всієї смоли відчистити не вдалося, та принаймні було видно, що він доклав до цього зусиль.
Неймовірно збуджені й урочисті, вони подалися до Ялинової бухти.
Нюхмумрик крокував попереду з горщиком квасолі, а за ним парами чемно дріботіли малята-лісовенята, розчесані на прямий поділ від чубчика до хвоста.
Маленька Мю виспівувала, сидячи у Нюхмумрика на капелюсі. Вона загорнулася в паперову етикетку від кави, бо увечері могло похолодніти.
Біля самого берега відчувалося пожвавлення з нагоди прем'єри, всю бухту заполонили човни, що прямували до театру.
Добровільний оркестр гемулів грав на плоту біля самої рампи, яка сяяла вогнями.
Було тихе гарне надвечір'я.
Нюхмумрик найняв човна за дві пригорщі квасолі і попрямував на середину бухти.
– Мумрику! – уже десь на півдорозі гукнуло його старше дитинча.
– Що там? – обернувся Нюхмумрик.
– Ми маємо для тебе подарунок, – сказало лісовеня і густо зашарілося.