Мумі-мама визирнула з будинку. Надворі дощило.
"Хоч би вони не застудилися", – подумала вона, обережно сідаючи на ліжко. Тепер усе доводилося робити обережно, бо відколи будинок застряг на мілині, підлога у помешканні так і не випросталася. Мумі-татові довелося поприбивати всі меблі цвяхами. Обіди стали справжньою мукою: посуд скочувався на долівку або трощився ущент при спробі Тата поприбивати тарілки до стільниці.
Усіх не полишало відчуття, ніби вони стали альпіністами. Постійне ходіння нахиленою підлогою, коли одна нога ступає вище, а інша нижче, непокоїло Мумі-тата – він побоювався, що ноги почнуть рости нерівномірно. (Хоча Мудрик слушно вважав, що при ходінні у протилежному напрямку, згори вниз, ноги можуть вирівнятися).
Емма, як завжди, невтомно мела мітлою.
Вона натужно спиналася догори підлогою, пхаючи поперед себе купку сміття; десь на півдорозі сміття скочувалося вниз, і Емма починала все спочатку.
– Як на мене, було би практичніше замітати згори вниз, – доброзичливо порадила Мумі-мама.
– Ніхто тут не сміє повчати мене, як мести, – відрубала Емма. – Я завжди так замітала сцену, відколи одружилася з маестро Чепуруном, і робитиму так до самої смерті…
– А де зараз чоловік пані? – поцікавилася Мама Мумі-троля.
– Помер, – відказала Емма з гідністю. – Йому на голову впала залізна завіса – розкололися обидві…
– Ой, бідолашна, бідолашна Емма! – забідкалася Мама.
Емма пошаруділа в кишені і дістала звідти пожовклу фотографію.
– Отаким був Чепурун у молодості, – мовила вона. Мама Мумі-троля поглянула на знімок. Маестро Чепурун сидів перед картиною з намальованими пальмами. Він мав величезні вуса, поряд примостилася якась дуже заклопотана на вигляд істота з маленькою шапочкою на голівці.
– Який він статечний, – мовила Мама. – А картину я впізнаю…
– Це лаштунки для "Клеопатри", – холодно пояснила Емма.
– О, то юна дама поряд називається Клеопатрою? – запитала Мама.
Емма вхопилася за голову.
– "Клеопатра" – це назва вистави, – втомлено процідила вона. – А юна дама поряд з Чепуруном – його манірна племінниця Чепуруля. Дуже несимпатична дівиця! Щороку посилає нам запрошення на святкування Купала, однак я ніколи не відповідаю. Вона, напевно, має лише одне на меті – влаштуватися до театру…
– А ви її не пускаєте? – у голосі Мами зазвучали докірливі нотки.
Емма роздратовано відставила мітлу.
– Все, більше не можу! – скрикнула вона. – Ви нічогісінько не тямите в театрі. Ані дрібки! Ба, навіть ще менше… І досить на цьому!
– Може, пані Емма буде така ласкава і спробує мені трохи розтлумачити, – ніяково попросила Мама Мумі-троля.
Емма трохи повагалася та врешті вирішила бути такою ласкавою… Примостилася біля Мами на краю ліжка й почала розповідь:
– Театр – це не вітальня і не корабельна пристань. Театр – найважливіша річ у світі, бо там показують, якими повинні бути люди, якими мріють стати (хоча не кожному вистачає відваги на це) і якими вони є насправді.
– Та це ж виправний заклад! – жахнулася Мама.
Емма терпляче похитала головою. Взяла аркуш паперу і тремтячою лапою намалювала для Мумі-мами театр. Вона все розтлумачила і попідписувала, щоб Мама, бува, не забула.
Доки Емма малювала, решта родини згуртувалася навколо неї.
– Ось так було, коли ми грали "Клеопатру", – розповідала Емма. – Увесь салон (я маю на увазі не ваш салон-вітальню) заповнений глядачами, які сиділи, затамувавши подих, бо ж це була прем'єра (прем'єра – це вистава, яку грають уперше). Я, як завжди, засвітила після заходу сонця вогні рампи, і перед самим підняттям завіси тричі стукнула по підлозі. Ось так!
– А навіщо? – здивувалася Доня Мюмлі.
– Задля ефекту, – зблиснула Емма маленькими очицями. – Немов стук Долі, розумієте? Завіса піднімається… Червоний прожектор вихоплює постать Клеопатри… Публіка завмирає!
– І Реквізит там був? – втрутився Мудрик.
– Реквізит – це кімната, в якій зберігається все необхідне для вистави, – пояснила Емма й одразу повела далі: – Примадонна була неймовірно вродливою, фатальною…
– Примадонна? – перепитала Рюмса.
– Так, найголовніша серед актрис. Вона завжди грає найкращі ролі, а всі її забаганки негайно виконуються. Але мені й задарма…
– Хочу бути примадонною, – знову урвала розповідь Рюмса. – Тільки роль хотіла би трагічну. Щоб можна було скрикувати і ридати…
– Тоді довелось би тобі грати в трагедії чи драмі, – пояснила Емма. – І померти в останньому акті…
– О, як я цього хочу! – вигукнула Рюмса, розпашіла від збудження. – Стати зовсім не схожою на себе! Ніхто би не сказав: "Он іде Рюмса!" Усі б говорили: "Погляньте на сумну даму в червоному оксамиті… то велика примадонна… вона так настраждалася…"
– Ти гратимеш для нас? – запитав Мудрик.
– Я? Гратиму? Для вас? – прошепотіла Рюмса, сльози набігли їй на очі.
– Я теж хотіла би стати примадонною! – вигукнула Доня Мюмлі.
– Що ж би ти грала? – недовірливим поглядом окинула її Емма.
Мама Мумі-троля глянула на Мумі-тата.
– Гадаю, за допомогою Емми ти зміг би поставити п'єсу, – мовила вона. – Мемуари зумів написати, а складати рими, напевно, не набагато важче.
– Ет, не вмію я писати п'єси, – почервонів Мумі-тато.
– Ще й як умієш, любий, – не відступилася Мама. – А ми вивчимо напам'ять написане тобою, і з усіх околиць приходитимуть подивитися, як ми граємо в театрі. Багато-багато люду збереться – купа! Всі розповідатимуть своїм знайомим, як чудово було в театрі, зрештою, про нас почує Мумі-троль і знайде дорогу додому. Всі повернуться додому, і ми чудово заживемо знову! – завершила Мама і сплеснула від радості в долоні.
Друзі недовірливо перезирнулися, потім глянули на Емму. Емма сплеснула лапами:
– Це буде щось жахливе! Але якщо ви так неодмінно хочете зазнати фіаско, справа ваша… Я допомагатиму вам порадами… Інколи… якщо матиму час… – і вона продовжила свою розповідь про те, як грають у театрі.
Увечері Тато Мумі-троля завершив роботу над п'єсою і зачитав її вголос присутнім. Усі уважно слухали, а коли Мумі-тато закінчив читати, ніхто не зронив і слова.
Врешті озвалася Емма:
– Ні! Ні-ні-ні! Ні і ще раз ні!
– Так погано? – засмутився Тато.
– Ще гірше! Ось послухайте самі: