— Так. Але я думаю про своє становище.
— Зараз я не можу ризикувати,— плаксиво повторив Фредді.
— Добре. Тоді я не заважатиму тобі. Ти мені нічим не зобов'язаний. Бувай!
Рунерт знав, що сперечатися марно. Та й навіщо?
Фредді хотів одного: залагодити діло так, щоб не втратити самоповаги; для хоробрості він добре зарядився коктейлями. Він заявив Рупертові, що досі в нього все ще непевне..
— Але стережись їх,— додав Фредді.— Вони так просто від тебе не відчепляться.
— Гірше мені вже не буде,— сумно відповів Руперт. Хто зц&,-— розвід руками Фредді.— Я питав Лілла,
чи не все одно, завербували тебе росіяни чи ні, коли тгї поводишся так гідно.
— Так-то воно так...*— вадумливо мовив Руперт.
"— Хай йому грець! Але мені не хочеться 8 тобою розлучатись! Тп ж узнаєш, як д ставлюся до тебе. Я мріяв..,
Руперт підвівся, бо Фредді розчулився. Потім йому самому буде неприємно.
— Відверто кажучи, мені дуже жаль,— пробурмотів Фредді.
—т А ти не надто жалкуй,— раптом розсердився Ру-пррт.— Я сам давно хотів збутися вас; і це не найгірший ви£ід.
— Єдине, що я можу обіцяти тобі: ти підеш ва власним бажанням. Я наполіг,— заявив Фредді.
— Яке це має значення?
— Має. Для мене. І для Джо.
— Джо ще нічого пе зпає,-^ спалахнув Руперт.— І не повнппа знати.
Фредді п'яно покивав ральцем.
— Ти мусиш сказати їй. Краще скажи...
— Навіщо? Вона тільки засмутиться.
— Жінка мусить цереЖивати все разом з чоловіком. На те вона й жіпка. Навіть коли я й розлучуся з Пеггі,
яких тільки капостей жінки не роблять! — то все одно
стоятиму на цьому. Та Джо не така, і вона повинна знати... У дверях Фредді додав: . ~
— Нічого, я ще поквитаюсь ізі тим старим негідником
Ліллом. 'І Рендолфу дещо пригадаю. Хай тільки поїде твоя
росіянка.
Коли вони повернулись до нас, обидва пригнічено мовчали; всі зрозуміли, що вони таки дійшли згоди. А я бачив, що кожен утратив те, чим найбільше дорожив.
Навіть Джо це відчула. Вона підвелась, ніжно взяла Руперта під руку й сказала, що час додому. Вони пішли, не чекаючи "ролс-ройса", яким Фредді наказав їх одвезти.
"Ні Ні
Теплого, майже літнього вечора Руперт, Ролапд і я стежили, як пасажири збираються до величезного залу Лондонського аеропорту. Руперт попрохав мене їхати, а по дорозі я, на превеликий подив, побачив у машині Роланда.
— У нього канікули,— пояснив Руперт.
Та, по-моєму, він захопив хлопця, щоб надати проводам сімейного характеру, а мене — для компанії. Вранці впі дзвонив до Радянського торгпредства, і його повідомили, що Делегація відлітає сьогодні, як і планувалося. Можна йому поговорити з папі Водоп'яновою? її немає. Те ж само відповіли і в посольстві.
— Звідси не видно літаків,.— нарікав Роланд.— Ходімо на дах.
— Давай трохи почекаємо,— нетерпляче вмовляв його Руперт.
— І хто так по-дурному його збудував? — не вгавав хлопець.— Звідси нічого не видно.
Руперт поринув у свої думки і ніби й не чув його. Але мені теж хотілося глянути, що там свистіло й гуло у нас над головами, і ми з Ролапдом пішли нагору.
Крізь скло я раптом побачив Ніну. Вона стояла в черзі до автокара, який підвозив пасажирів до літака. Мабуть, вона прийшла сюди іншим ходом.
— Он вона! — зрадів я, і ми помчали вниз повідомити Руперта.
— Стійте тут,— наказав він і кинувся до виходу, до стояла дівчина в формі; ми рушили за ним.
— Ніно! — гукав Руперт. Вона не чула.
— Можна мені пройти? — запитав Руперт,— На хвилинку.
— Ні, це заборонено.
— А, чорт!..
Він знову погукав: "Ніно! Ніно!" Вона вже сиділа в автокарі, та хтось показав їй на Руперта. Ніна попрохала про щось водія, але той рушив. Я встиг лише на якусь мить побачити її мужнє обличчя жінки з іншого світу,— завжди таке рішуче, а зараз сумне й роздратоване.
— Можна мені підійти до того російського літака? — наполягав Руперт.— Дозвольте, будь ласка. На хвилинку.
— Ні, якщо у вас немає дипломатичного паспорта або посвідки Форін-офіс. Пасажири уже пройшли митний огляд.
МИ знову побігли на дах, щоб глянуть, як стартують літаки.
— Вони схожі на крабів! — радів Роланд.— Гляньте на отой!..
Ми з Рупертом мовчки чекали? Нарешті оголосили відліт до Москви лайнера Аерофлоту, і ми побачили, як білий велетень поповз уперед, тягнучи за собою черево. Потім раптом підскочив і повис над землею. У вікнах майнули десятки облич, на нас війнуло гарячим повітрям, і Ніна зникла — цього разу, Руперт був певен, уже назавжди.
Розділ двадцять сьомий
Мене здивувало б, коли б Руперт піддався,— це було не в його натурі; проте піхто не повірив би також, що Фредді пробачить своє приниження. Щось назрівало.
Хоч я цим мало цікавився, бо був заклопотаний судом над Пепі. На прохання Парка і Кеті я намагався переконати її, Що найліпше було б визнати себе винною. Тоді її не посадять до в'язниці. Я вмовляв її не бунтувати і пе загострювати з усіма стосунків, але з Пепі діялооь щось незбагненне. Вона була лагідна зі мною і водночас "не бажала поступатись, і що дужче я наполягав, то більше знущалася з мене: мовляв, що я в цьому розумію? Я замалим не освідчився їй, та схаменувся, бо вона б і з цього тільки посміялась. Вона на зЛо всім вирішила сісти до в'язниці.
Отож Скотті, Кеті, Руперт і я знову й знову змагалися 8 нею, ходячи довгими коридорами щойно відремонтованого суду.. Сперечався й Парк, розмахуючи в неї перед
носом білою текою з червоними тасьомками. Наш адвокат здивовано стежив, як ми сваримося, наче діти. Цікаво, про що адвокати розмовляють у своїх кімнатах? Мабуть, пле-їцуть про що завгодно, а потім,'після засідання, жартома вибачаються один перед одним за їдкі репліки, якими обмінювались.
Все це здавалося мені безглуздим, та я вже давно перестав у Англії чомусь дивуватись.
Ми зайшли до кімнати, де адвокати зустрічались із своїми підзахисними.
— Побійтеся бога, Пені,—умовляв Парк, і-в його голосі вчґувалися професійні нотки.— Вас уже засудили умовно, і якщо ви опиратиметесь, то дістанете щонайменшо шість місяців ув'язнення, а то й три роки. Такий закон!
— Я не хочу плазувати перед Молсуорсі,— відповіла Пепі.
— Та хай йому біс! — спалахнув Скотті.
— А може, це буде й не Молсуорсі,—зауважив Парк.— То навіщо опиратись?