Не знаю, що відповів Руперт Ліллові, вислухавши цю його заяву. Коли я одного разу запитав його про це, він тільки засміявся:
— Сказав, що їздитиму за кордон, коли сам захочу.
Та це був жарт, за яким насправді ховався гнів. Руперт відчував, що вони намагаються прибрати його до рук, і, виходячи з адміральського білого особняка, твердо поклав собі начхати на всі їхні заборони. І отой його план укласти великий контракт з росіянами на будівництво суден, з яким він прийшов до Фредді, власне, й був першим випадом проти адміралових приписів.
Чому він надумав таке вчинити?
— Не кажучи вже про Лілла,— відповів він,— я почуваю себе зобов'язаним зробити що-небудь, аби спокутувати свою злощасну поведінку в Росії.
Так усе й почалося.
Розділ четвертий
Коли Руперт з'явився до фірми "Ройс", щоб запропонувати Фредді свій план продажу суден росіянам, йому довелося додержати певних правил етикету, пов'язаного з родинною ієрархією. Я; цього уникнув, бо нічого, не знав про їхні порядки, отож і дішов просто до Фредді. Але Руперт з його пунктуальною повагою" до етикету насамперед звернувся до дядька РенДолфа (лорда Беркхемстеда), що як голова правління формально очолював родинну компанію, хоч: насправді терпів поразку в запеклій боротьбі за майбутнє підприємства Ройсів, яку вів із своїм племінником Фредді (директором-розпорядником і його заступником).
Навряд чи варто доскіпуватися, хто там чий дядько, але дядечко Рендолф /оув дядечком Рендолфом для всіх, у тому числі й для мене. Справжнім дядьком він доводився Фредді, бо був братом його батька; Рупертовому батьку він доводився двоюрідним братом, що ж до мого батька, то тут зв'язки були такі далекі, що годі про них і говорити.
Але в родині дядька Рендолфа вважали за найстаршого.
То був дуже дражливий старий, і, як розповідав мені Руперт, передусім Рендолф сказав йому таке:
— Тобі не до душі наше діло. Певно, ти такий самий, як і твій батько, а він був справжнє казна-що.
— Не більше, ніж ви,— відрубав Руперт, знаючи, що піддаватися старому не можна.— Що ж до роботи, то працювати я люблю,— провадив він далі,— а коли й не до душі мені ваше діло, то, певне, тому, що я нічого про нього не знаю.
— Тоді чому ж ти хочеш пристати до нього?
Руперт*подумав: цікаво, чи знає щось Рендолф про адміралові приписи, а коли знає; то що саме,— адже Рендолф і. Лілл давні друзі. А втім, "друзі" — чи не занадто тепле означення для знайомих Рендолфа: для них треба б було винайти якесь інше слово.
Виказати дядькові Рендолфу справжні причини свого наміру Руперт не міг, отож обмежився ОДНІЄЮ 8 них.
— Коли я думаю брати ройсівські гроші,— сказав він,— то, певне, мушу хоч якось їх відробляти. .
— Немає сенсу працювати, коли тобі не до душі робота,— хрипко й уривчасто мовив Рендолф.
Руперт вдався до дипломатії.
— Дуже небагатьом до душі їхня робота,— зауважив він.
— Мені немає діла до тих "небагатьох",— відрубав дядько Рендолф.— Ти не можеш у нас працювати, коли не любиш цієї роботи.
— То спробую її полюбити,— не вгавав Руперт.
Рендолф скептично подивився на нього й мав на те підстави. Він був здоровий дідуган сімдесяти дев'яти років, від якого завжди злегка пахло парфумами, проте він мав войовничий вигляд і завжди рішуче говорив — казали, тому що замолоду трохи заїкався, але тоді ж таки переборов цю ваду, засвоївши невластивий його класові навальний і стрімкий спосіб розмови. Відтоді Рендолф застосовував його і в діловому житті, і в залицянні та одруженні, і в розведенні коней та биків, і на фермі, і в сироварні, і в спорудженні озер. Дядько Рендолф вважав, що через нестачу поверхових вод уся Англія років за п'ятдесят зовсім висохне, і єдину раду проти цього вбачав у штучних озерах. Вклавши чималі гроші, він викопав три таких озера на своїх трьох тисячах акрів землі в Уошберні, в Оксфорд-шірі.
— Фірмі "Ройс" не потрібні люди з химерними ідеями,— провадив він далі як міг навальніше.
Та Руперта не так легко було залякати.
— Ви перебільшуєте, дядечку Рендолф,— мовив він.— Мої ідеї не такі вже й химерні. Просто я хочу працювати.
— Бізнес —"це тобі не авантюри,— заявив старий.
— А чому ви гадаєте, що мене ваблять авантюри? — запитав Руперт полегшено, бо вже збагнув, що дядька Рен-долфа турбують тільки його полярні пригоди.— Навіщо ж вірити отим дурницям, які ви читали в газетах про мою подорож до Північного полюса?
— Он як? В такому разі, що ти тямиш у капіталовкладеннях?
— Нічого.
— Так само як і в керівництві підприємством,— саркастично докинув Рендолф.— Адже тобі ніколи не випадало чимось керувати, чи не так?
— Так...
— А як там твоя сім'я? Я вже хтозна-відколи не бачив Джо. Та й дітлахів твоїх не бачив. Які вони в тебе?
— Хлопчик схожий на мене, а дівчинка — на Джо.
Старий занотував щось у своєму записнику на столі червоного дерева. Вони сиділи в старовинному кабінеті вік-торіанського стилю один проти одного, мов двоє шахістів у лихому гуморі. Будинок ройсівської компанії стояв навпроти церкви Сент-Мері-Екс, майже поряд з Балтійським банком, дуже тісно зв'язаний фінансовими інтересами з фірмою. Кабінет Рендолфа являв собою залишок вікто-ріанської доби, де й досі панував дух пошани до кам'яного вугілля. Руперт добре знав, що сучасні потужні джерела енергії, з якими йому належало мати справу, були десь-інде. А тут унизу, в кабінеті! Рендолфа, над яким нависав старомодний фасад, царство грошового мішка відгонило склепом. Знав, що піднявшись нагору, до Фредді, він побачить найсучасніші конференц-зали, що здіймалися в небо; а втім, і небо там було розділене перестінками: там сиділи секретарки за друкарськими машинками, технічні експер-ти^ рекламні агенти, оператори обчислювальних машин, а в тісних скляних загородках — два десятки молодих адміністративних працівників. А втім, і старий, що сидів унизу, був по-своему франтуватий. Він носив накрохмалений білий комірець, туго зав'язану краватку і двобортний піджак, схожий на морський кітель, з носовичком у рукаві. Але дядько Рендолф аж ніяк не був морським мандрівником і ніколи не залишав Англію без доконечної потреби. Він терпіти не міг морських подорожей — байдуже, чи то па своїх суднах, чи на якихось інших.