— Боюся, що її приїзд багато чого прояснює, Руперте. Я чимало думав про це, і дійшов єдиного висновку: все воно напевне має відношення до тебе. А знаєш, що вважають американці?
— А яке їм у біса діло до цього?
— їм здається, що місіс Водоп'янову прислано сюди, щоб, так би мовити, підстьобнути тебе...
Руперт засміявся:
— Ой, облиште, адмірале!..
— Я пе жартую,— мовив адмірал, навіть не всміхнувшись.
Вони так захопилися, що зовсім забули про мене.
— І ви самі справді так думаєте? — запитав Руперт. Лілл замислепо помовчав.
— Надто багато прецедентів доводять, що нічого смішного тут немає і що все може статися. Тому я тепер не відкидаю нічого, хоч би яким воно здавалося сміховинним. Сласне, я прийшов попросити тебе про одне: зроби мені ласку, пообіцяй, що не будеш бачитися з цією жінкою ніде, крім звичайних ділових зустрічей, на які ми згодні заплющувати очі.
— Ви ж добре знаєте, що я ніколи такого не пообіцяю,-^ ;розсердився Руперт.
Адмірал чекав, поки він заспокоїться.
Власне кажучи,—не вгавав Руперт,—коли ви вже так її боїтеся, то навіщо ж пустили сюди? Могли б заборонити їй в'їзд.
— Я не так боюся цієї жінки, як тебе,— відповів адмірал.— Я бачив її і мушу визнати — в ній щось таки є.
— Щось таки є! — передражнив його Руперт.— Що ви сподіваєтесь од мене на це почути? Що я закохався в Ніну Водоп'янову і став її жертвою?
Адмірал узявся за капелюха.
— Не всі будуть такі згідливі, як я,— попередив він Руперта.— Отже, май на увазі: я не беру на себе відповідальності-за те, що може статися. Американці кажуть, що людина іноді й сама не помічає, як їй накидають інші погляди. Кажуть також, що тепер вони узяли собі за правило вживати будь-яких заходів, щоб запобігти цьому.— Адмірал якусь мить вагався, тоді додав: — Принаймні ти мусиш подбати, Руиерте, щоб у всій цій історії не постраждала Джо.
— Ви зловживаєте моїм терпінням,— сердито відповів Руперт. — Зробіть ласку, не приплутуйте сюди Джо.
Адмірал безнадійно махнув рукою. Я допоміг йому па-дягти пальто, і він здивовано обернувся.
— Ви австралієць, чи не так? — спитав адмірал і потиснув мені руку.
На цьому й скінчилося прощання, бо Лілл пішов, не зронивши більш ані слова; зате ми почули, як він чемно сказав "до побачення, місіс Інгремс", що, напевно, не забарилася відчинити перед ним зовнішні двері. "
Руперт підвівся й стурбовано заходив по кімнаті, а я, поклавши ноги на підвіконня, дивився на нього й думав про щойно почуту розмову. Коли б не знати всіх деталей їхньої сварки, ця розмова сама собою мало про що говорила. Адмірал гадав, що я нічого не знаю, а мені на той час було вже багато чого відомо про подорож Руперта до СРСР з таємним завданням. А от про Ніну Водоп'янову я зпав дуже мало й наперед чекав неминучої зустрічі з цією жінкою, через яку, очевидно, все життя Руперта пішло шкереберть.
Руперт добре вмів приховувати почуття за отим своїм незворушним англійським обличчям, і навіть після візиту адмірала я майже не помітив у ньому змін; одначе знав, що це вплинуло на нього, хоча й не міг би сказати, як саме. Він досить суворо повівся з Пепі, що приїхала зі мною того вечора до них у Хемпстед і попросила його пожертвувати п'ятдесят фунтів для ^Комітету ста, який вирішив провести наступного місяця сидячу демонстрацію протесту біля бази бомбардувальників у Брайзнортопі.
— І не сподівайся, Пені,— похмуро мовив Руперт.—Усе це скінчиться для тебе в'язницею, як і для всіх отих наві-жепих. То чого б я мав сприяти цьому?
Та Пені не хотіла здаватися..
— Це не аргумент,— заперечила вона.— Ви просто упереджені.
— Як я бачу, у вас немає найменшої надії на когось вплипутп, то навіщо ж марнувати свій час?
— Нічого подібного,— пе вгавала Пені.— А ви що — хочете, щоб ваших дітей спалплп живцем?
— Хто це говорить про такі страхіття'за столом! — обурилася Джо.
— Дітям це па користь,— в'їдливо сказала Пені. Роланд і Тесе сиділи обабіч неї: Джо навмисне посадила
"всіх дітей" разом.
Роланд дослухався до розмови, передаючи батькові тарілки й пильнуючи за спапіслем Фіджем, що примудрявся нишком стягати з наших колін серветки й злизувати з них крихти. Вибравши таку хвилину, Роланд розповів Пені, що хтось із Комітету >за ядерне роззброєння таємно збирав гроші в їхньому ліцеї і він теж дав півкрони.
— Та що ти кажеш! — радо вигукнула Пені й, нахилившись, смачно поцілувала його.— Оце молодець!
— А мені ти нічого про це не казав,— дорікнула синові Джо.
Та Роланд знову замкнувся в своєму потаємному світі й зосереджено взявся до солодкого. Більше про це ніхто не згадував, одначе, коли опівночі ми почали прощатися, Джо дістала з сумочки п'ятифуптову банкпоту й віддала Пені.
— З однією умовою,— сказала стурбовано.— Візьми ці гроші, Пені, але не чіпай мого сина. Дуже тебе прошу, не намагайся впливати на нього.
V — На бога, Джо! — запротестувала Пепі.— Навіщо мені на нього впливати. Він і так уже знає куди більше за вас.
Але гроші все-таки взяла й поклала в кишеню. Руперт Гвасміявся і, взявши під руку Джо, пішов провести нас до іворіт.
!; — Можливо, ти робиш те, Що треба, Пепі,— сказав він, коли ми завинили за собою важку залізну хвіртку.— Але [стережися,—докинув похмуро,—Ти чиниш наперекір деяким дуже наполоханим людям, І якщо вони зможуть^ то зживуть тебе з світу.
Пепі тільки засміялась на це, і ми рушили вниз схилом горба. Але я знав, про що думав Руперт, стоячи з Джо біля хвіртки: він намагався вгадати, що саме може тепер заподіяти йому Лілл.
Розділ тринадцятий
На той час я вже не раз чув про сера Перігріна Бендіго в зв'язку з нашою справою — не тільки від де Кока, але й від інших знайомих Руперта, що всі, як один, казали: Пінк — едина людина, яка може нам допомогти. Тож зрештою Руперт вирішив, що нам таки треба поговорити З"Бендіго, і одного р$зу, коли Фредді повіз нас обідати до свого клубу, сказав йому про це.
Фредді злякано змахнув руками, відкидаючи цю ідею.
— Бога ради, не вплутуйте в це Пінка Бендіго,— сказав він:
— Чому? — запитав Руперт.
— Бо в мене з Бендіго поставлено на карту куди більше, ніж ота російська нафта й кілька суден. Ось почекайте трохи, і ви побачите, що я маю на думці.