— Певно, всі чули про славнозвісного Пінка Бендіго,— зауважив Руперт,— а от хто такий Грешем-Браун?
— Різдвяний пудинг, та ще й без запечених монеток,— відказав Фредді.— Не витрачайте па нього часу. Ми неодмінно знайдемо когось кращого, ніж цей старий педераст.
— А чому б не звернутися до Бендіго?
— Ні!— майже сердито відрубав Фредді.— Я не хочу залучати до цього діла Пінка.
Ми вже під'їхали до готелю "Ройял-Амстердам". Фредді сидів і чекав. Шофер-голландець вийшов, оббіг навколо машини й відчинив йому дверцята, а тоді ще й козирнув навздогін. Двері готелю теж самі розчинилися перед нами, мов за помахом чарівної палички.
Досконалий лакейський механізм, що обслуговував Фредді, щораз дужче дратував мене. І я був здивований, коли за обідом у товаристві Фредді й чотирьох голландців виявив, що Руперт дивиться на це інакше.
— Дивна річ,— сказав мені Руперт у ті приємні хвилини, коли обід уже доїдено, всі життєві знегоди забуто й на душі панує спокій,— але сьогодні один з тих небагатьох днів, коли я почуваю себе справжнім Ройсом.
— Це через Фредді, перед яким самі відчиняються двері?
— Так, але не тільки, І через усе, що я побачив сьогодні. Я зрозумів, у чому їхня сила,— сказав він.— Вони чудово правлять світом, і все це майже без шуму, без метушні...
— І переносять надра цілих континентів з однієї півкулі па другу, ні на кого не зважаючи,— саркастично додав я.
— Так, але треба ж комусь це робити,-то чому б не їм? А чому б не мені? Чи не вам? Ми могли б робити це не гірше, то заради чого ж я оце метушуся?
— Тоді чому б вам не вгамуватись і не стати справжнім Тойсом? — запитав я.
Та він мене вже не слухав. Товариство за столом було не дуже симпатичне й навіть не цікаве, а Амстердам унизу за вікнами скидався крізь дзеркальні шиби на якесь зелене марево, наче все його неонове вбрання мерехтіло з~Дна моря.
— Ні, таки справді, вони молодці,— знов обізвався Руперт.
Я бачив, що його захоплення щпре. За обідом ми пили горілку — поганий голландський звичай,— і сухувате бліде обличчя Руперта розшарілося, а голубі очі суворо блищали. Я запитував себе: невже його справді вабить те, як ці люди правлять світом? Можливо, що й так. У нього ще залишалося чимало від отих "справжніх" Ройсів, хоч як він силкувався придушити в собі ці риси. Отож міг-таки захопитися цими можновладцями, нехай би навіть вони були зовсім нецікаві як люди, зате добре вміли правити світом без шуму й метушні.
Розділ дванадцятий
Так само, як буває між супротивниками в справжній війні, у поєдиику між Ліллом і РуперТом настав період затишшя; якийсь час навіть здавалося, що Руперт узяв гору — так одверто він нехтував усіма накладеними на нього заборонами. Можливо, Лілл усе ж таки переконав своїх таємничих начальників, що Руперт пе являє собою небезпеки й що нема потреби надто жорстоко його утискати,— в усякому разі, кояфлікт між ними, коли не зважатп на майбутній вихід у світ книжки Кантро, начебто згасав сам собою — хоч би тому, що від самого початку був сміховинним, хоч тоді й створилася тривожна атмосфера у вв'язку з історією Бергесса-Макліна.
Але потім сталося щось таке, що ще дужче розпалило їхню ворожнечу і надало їй цілком реальних форм.
Одного дня Лілл сам з'явився в контору до Руперта, щоб з'ясувати з ним стосунки, і отрді мене вперше безпосередньо втягнуто в цю справу — власне, тільки тому, що я був там присутній. Ми обидва сиділи в нашій скляній клітці, заглибившись у свій повий катехізис — добірку книжок, журналів і газет, виписаних із Балтійської бібліотеки., Руперт хотів дізнатися про все, що пов'язано з нафтою, і ми ревно вивчали літературу на цю тему: книжки про поклади нафти, про видобуток і торгівлю, про нафтові компанії, про капіталовкладення, конкуренцію і політику в цій галузі.
День у день ми не давали й хвилини перепочинку нашій секретарці, місіс Інгремс, і вона вже почала переймати Ру-пертову систему роботи, що полягала в надзвичайно ретельній підготовці матеріалів. Місіс Інгремс — англоіндій-ка середніх років, з голубувато-сріблястим волоссям — дістала цю роботу в правлінні ройсівської фірми в Лондопі після того, як її місце в калькуттській конторі перейшло до "справжнього" індійця, що не мав домішки англійської крові.
— Начувайтеся,— сказав Фредді Руперту, переводячи місіс Інгремс до нас, бо хоч вона була дуже досвідчена й надійна секретарка, проте мала таку похмуру вдачу, що ніхто не міг її довго^витриматп. Але Руперт умів чудово ладнати з жінками: він ставився до всіх однаково, а їм, мабуть, здавалося, що це щира привітність. Та хай там як, а місіс Інгремс не дуже сердилася на нас.
— Ми вдавалися до послуг цих метисів в Індії,— пояснив Фредді,— бо вони на голову вищі від тубільців іводпо-час досить улесливі, щоб виконувати будь-яке розпорядження будь-якого англійця. А втім, я не нарікаю на Неру за те, що він позбувається їх. То була доба Репдолфа, не моя. Нехай собі Індія належить індійцям. Тим краще для нас. Ми тепер робимо там більший бізнес, надійніше вкладаємо капітали й маємо більший вплив, аніж будь-коли за останні тридцять років — адже тепер їм не треба лізти в бійку з нами. Те саме згодом буде й в Африці, дайте час.
Отож Фредді дуже ліберально ставився до англоіндійців, так само як і до євреїв, греків та вірмен, що втратили роботу в єгипетській конторі фірми "Ройс", коли до влади прийшов Насер. Деякі компанії, казав він, особливо великі нафтові концерни повиганяли своїх тамтешніх європейс^ких службовців, мов собак, хоч дехто з цих Людей заощадив їм мільйони, а то й надбав для них мільйони вигідними операціями на місцевих ринках, ухилянням від сплати податків і розумною торгівлею.
— Нафтові компанії взагалі не мають ні совісті, ні честі,— з огидою заявив він...
Місіс Інгремс відчинила скляні двері нашого кабінету. Я чекав, що за нею з'явиться посильний з новою накою книжок і журналів, але вона сказала:
— До вас якийсь джентльмен...
— А, ось де ти, Руперте!
Відсторонивши місіс Інгремс і всміхаючись, мов добрий дядечко, на порозі став адмірал Лілл.
Руперт перевернув книжку, яку перед тим читав, і здивовано поглянув на них.