Фредді Ройс зацікавився мною — своїм далеким родичем з Австралії і повіз мене до себе додому повечеряти з його дружиною Пеггі та племінницею Пені — дев'ятнадцятирічною дівчиною, що згодом завдала.: мені чимало прикрощів. Ми розмовляли про всяку всячину аж до другої години ночі, і Фредді вирішив, що вже з наступного дня я працюватиму у його відділі фірми "Ройс";
Фредді шукав тоді свіжих заповзятливих людей, яким міг би довіряти, людей, за його власними словами, здібних і досвідчених ^не в справах, а в житті, тайих, сказав він відверто, що прагнуть трощити дощенту старі методи. Фредді мав намір докорінно змінити все в родинній суднобудівній фірмі, отож Руперт — один із старших Ройсів — і я, представник молодшого покоління, мали стати провісниками нової доби в історії ройсівської компанії й узяти в свої руки кермо оновленого підприємства. Тепер мені смішно про це згадувати, але мушу признатися, що тоді я не сміявся, так само як і Руперт, що пристав до діла, маючи власну мету.
Насправді початок цих подій аж ніяк не збігається в часі з першою появою Руперта у фірмі "Ройс", але я розкажу про них в такий спосіб, бо для мене все почалося саме з цього. Більшість з того, про що піде мова далі, стало мені відоме згодом, коли я ближче познайомився з Рупертом і нас уже єднала спільна робота, а надто отой Рупертів план продажу росіянам ройсівських суден в обмін на їхню нафту.
Одного ранку, десь близько одинадцятої, Фредді привів його до мене й сказав:
— Ну от, Джеку. Я ж казав вам-— щось та нагодиться. Це Руперт, один з ^ваших кузенів, дядьків чи щось таке. Він — найславнозвісніший у родині, має деякі плани, і ви 8можете йому стати в пригоді. Познайомтесь, він розкаже вам, що й до чого.
Ми приязно глянули один на одного, хоча він, як на мою австралійську мірку, спершу видався мені холоднуватим. Але це враження скоро розвіялось. Я зрозумів, що він просто сором'язливий, хоча й була в ньому якась підсвідома гордовитість, котра, проте, часто навіть приваблювала, бо я ніколи не бачив, щоб він виказував її в поводженні з людьми. Ця гордовитість виявлялася хіба що в його ставленні до речей і обставин. Він завжди наближався до зачинених дверей так, наче думав пройти просто крізь них, і лпше потім, немовби доміркувавши, відчиняв двері. Своє дуже дороге пальто й сірий фланелевий костюм носив недбало, комір пальта завжди був наполовину відкочений — чисто випадково, а не навмисне,— а краватка пов'язана косо. Різко окреслене мармурбво-біле обличчя й кощавий ніс надавали йому неприступного вигляду, але голубі очі були лагідні, зичливі та жваві, І здавалося, ніби вони навіть слухають,'а не просто споглядають вас. Його русяве волосся було сухе й дуже чисте, та й весь він виглядав чистим, завжди напрочуд чистим, хоча й нерідко був неуважливий.
Сидячи на краєчку письмового столу й застромивши руки в кишені пальта, він запитав мене, в який спосіб я належу до Ройсів (як і решта членів родини, він ніколи про мене не чув). Я розповів йому, як перед тим і Фредді, що мій дід Ройс приїхав до Австралії вже в похилому віці, посварившися з родичами ("не діставши ані гроша спадщини"), і в сімдесят п'ять років одружився з двадцятиодноріч-ною австралійкою, яка народила йому сина — мого батька. Старший Ройс помер, коли моєму батькові було вісім років. Ті невеликі гроші, що лишилися після нього, моя австралійська бабуся вклала в місцеву газету в Моллі, що в штаті Вікторія, і сама була її видавцем, аж поки збанкрутувала під час депресії. Мій батько, тоді ще зовсім молодий, покинув своє рідне глухе містечко й подався до Мельбурна, де став постачальником плавучих рефрижераторів у порту. Він одружився з фермерською дочкою, що під час депресії теж"приїхала в пошуках роботи до Мельбурна. Я народився вже тоді, як депресія спадала, а коли мій батько помер від білокрів'я, мені минуло вісім — так само, як і йому на час дідової смерті.
.— Моя мати добре знає весь ройсівський родовід,— зауважив Руперт, вислухавши мене,— але б'юсь об заклад, що про цих Ройсів їй нічого не відомо. Чому ж ваш батько ніколи не спробував відновити зв'язки зі своїми родичами в Англії?
— Треба стати на місце мого батька, щоб це зрозуміти,— відказав я.— Він ніколи не знав жодного з вас, але ненавидів усіх.
Руперт засміявся й промовив:
— З вигляду ви справжній австралієць, але де ж^ ваш акцент?
— Все є, не турбуйтеся,— відповів я трохи ображено. Він зиркнув на мене, але далі зачіпати не став. Та
й взагалі ніколи не піддражнював мене і не говорив зі мною тим розв'язним тоном, яким англійці часом звертаються до австралійців: отож і я ніколи не дозволяв собі ніяких грубощів щодо нього. Він завжди був дуже делікатний, хоч, дивлячись на нього, можна було повірити, що він вдужав би тягти якогось хворого росіянина добру сотню миль по полярній кризі й не звалитися з ніг.
Він і справді таке зробив, і саме цей вчинок Круто повернув усе його життя: до нього почали ставитись як до героя, і то цілком заслужено,— адже він буквально видерся з ла-бетів смерті, витягши з собою і росіянина. Навіть Джо, його дружина, втратила будь-яку надію, коли все свідчило про те, що він або загинув у розбитому лГтаку, або пропав безвісти в північних льодах. А він цілу полярну зиму прожив у фюзеляжі розбитого літака, доглядаючи паралізованого російського пілота на прізвище Водоп'янов, а потім мадоке два місяці тягнув його на саморобних санчатах.
Пригадую, цоли він чудом урятувався й навколо нього вчинилося стільки галасу (якого він терпіти не міг і намагався всіляко уникати), я ще подумав: от би мені познайомитися з цим чоловіком,— і дуже радів, що він 3 родини Ройсів.
Мушу сказати, що коли я вперше його побачив, він цілком відповідав моїм уявленням, хіба що виглядав скоріше впертим, ніж дужим. То було моє перше і найбільш тривке враження про нього: затята на своєму людина, яку нелегко в чомусь переконати,— і це враження виявиЛосЯ правильним.
Врятувавши росіянина, Руперт сам зазнав непередбачених вногод. Американці затримували росіянина в Туле під тим приводом, ніби він ще надто слабий для подорожі, а насправді як своєрідного в'язня служби безпеки; і, зчинивши увесь отой галас за його звільнення, Руперт чи то сам залиіпив свою роботу у військово-морському метеорологічному управлінні, чи то втратив її. З Рупертової поведінки завжди було важко зрозуміти, чого він позбувався сам, а чого його позбавляли, бо, коли треба, він ладен був покинуту що завгодно, хоч про його дружину Джо я б не зважився твердити цього.