— Як вони можуть загрожувати вашому будинку чи вашим дітям? — недовірливо запитав я, коли він поклав трубку.— Адже вони зовсім не криються.
— У тім-то й річ,— мовив Руперт.— Просто це мої "приятелі" із служби безпеки намагаються мене пристрашити.
Уже тоді він розказав мені дещо про Лілла (правда, не все), бо завжди вважав, що критися — значить, почувати за собою провину, і твердо вирішив нічого не приховувати. Ті спостерігачі нічого, власне, й не спостерігали, а мали на меті стривожити його й скомпрометувати в очах сусідів. І, як я зрозумів, цей грубий психологічний. прийом досяг свого, бо Руперта непокоїло, як усе це вплине на Джо та їхніх дітей.
— Рано чи пізно вони зачеплять мою сім'ю,— сказав він,— але боятися цього ще рано.
Отже, того ранку, коли ми прийшли до Осипенка, Руперт був заглиблений в свої думки.
Осипенко жив на Хайгетському горбі відокремлено, неначе в невеликому радянському світі. Тільки-но ви минали браму й рушали вгору брукованого алеєю до готичного вік-торіанського особняка посеред великої садиби, як навіть англійське повітря немовби змінювалось, а в самому старому будинку з червоними килимовими доріжками на рипучих сходах вас оточували російські обличчя, і вп враз опинялися так близько від Москви, що, здавалось, могли почути Кремлівські куранти. І, кумедна річ,—піднімаючись сходами, ми таки почули їх з радіоприймача. ^ Містер Осипенко був огрядний чоловік із золотим зубом, і хоч я бачив і багатьох англійців з золотими зубами, проте це видавалося мені прикметою саме росіян. Я припустився помилки, типової для більшості людей Заходу, коли вони зустрічаються з росіянами такого типу: думав, що він викаже радість чи якусь особливу зацікавленість тим, що до нього на розмову прийшли англійці, але на містера Осп-пенка це ніби й не справило ніякого враження і на облпччі його не відбилося ні радості, ні невдоволення. Він поводився, як і всі ділові люди на світі, Гі коли не зважати на російські меблі в його кабінеті, російські шоколадні цукерки в синіх обгортках, російське печиво й горілку в чарках, то все було звичне.
Очевидно, Осппенкові було цікаво познайомитися з Рупертом, бо після того, як Руперт урятував їхнього льотчика, росіяни мали його за справжнього героя. Але містер Осп-пенко досить довго прожив в Англії і навчився поводитись, як англієць; він тільки приязно всміхнувся до нас і більш нічим не виявив своїх почуттів.
Руперт відрекомендував мене як свого колегу й по-діловому пояснив мету нашого приходу. Він чув, що до Англії приїздить радянська торговельна делегація, яка, крім інших товарів, має намір закупити судна на тринадцять мільйонів фунтів стерлінгів. Отож фірма "Ройс" бажала б, якщо це можливо, збудувати якусь частину цих суден.
— Я певен, що це цілком можливо, якщо прийнятні будуть умови,— сказав містер Осипенко.
— А які ж ваші умови? — сухо запитав Руперт.— Саме це ми й хочемо з'ясувати.
Осипенко лише на мить загаявся з відповіддю.
— Не можу вам точно сказати, містере Ройс,— мовив він,— бо й сам ще не знаю, що потрібно. Десь тижнів за три до Англії приїде з делегацією наш міністр.
— Це мені відомо,— сказав Руперт.— Але я хотів би вао повідомити ще до його приїзду, що наша фірма "Ройс", може збудувати для Росії майже всі судна, які ви хочете. Бажано б зрушити цю справу з місця вже сьогодні, якщо можливо. І
— Ми добре знаємо фірму "Рфйс",— ухильно зауважив містер Осипенко. і
— Ми ще ніколи не будували Для вас суден, але... Осипенко урвав його:
— Ні, не будували. В тридцять сьомому році ми хотіли замовити вам два зерновози. Тоді ви будували дешево...
Тепер його урвав Руперт,
— Так, внаю,— мовив він,— знаю, що ми відмовилися і що мій дядько Рендолф прилюдно висловив на вашу адресу • деякі образливі зауваження. Початок поганий...
Осиленко налив горілки у високі чарки.
— Це не має значення,— сказав він і подав кожному з нас по чарці.— Тоді ви не хотіли вести з нами справ, а тепер світ змінився, і ваші наміри змінилися. Ми розуміємо.— Він підняв свою чарку.— Тож за взаєморозуміння!
— О, за це з охотоюі — жваво озвався Руперт, і ми винили.
Мені подобається горілка — це найчистіший із спиртних напоїв, і коли п'сш її одним ковтком, відчуваєш майже таку саму насолоду, як від крижаної води,— хоч загалом, як австралієць, я більше полюбляю пиво. Поки Руперт викладав свої загальні міркування, я взяв цукерку — російську цукерку — і з'їв її, а тоді подумав собі, що навіть російська цукерка має присмак чогось незвіданого, якогось зовсім іншого світу.
Мене приємно здивувало, як швидко Руперт збагнув суть справи. Доги я сумнівався, чи розуміється він на суднобудуванні, хоч він і служив під час війни на торпедних катерах. Але Руперт добре знав судна, хоча, власне, це було доручено мені. Та чи не найбільше дивувало мене те, як професійно говорив він про ділову сторону питапня. Я навіть подумав, що він і справді має якесь підсвідоме ділове почуття.
Осипенко сказав, що взагалі укладення контрактів на будівництво суден упирається в дві проблеми: по-перше, терміни поставки і, по-друге, вартість — вона, звісна річ, має бути в розумних межах.
— Власне кажучи,— додав віл,— до суден я не маю відношення. У пас є спеціальна організація, "Судноімпорт", от з нею вам зрештою і доведеться мати справу.
— А хіба не ви представляєте її в Англії?
— Не зовсім так. У нашому шт^ті є співробітник, який виконує її доручення, але він лише щось на зразок зв'язкового.
— Чи може він мені допомогти? — запитав Руперт. Осипенко похитав головою.,
— Чесно кажучи — ні. Вам доведеться пройти звичайну в таких випадках процедуру.
Руперт спитав, що то за процедура.
— Нічого складного,— відказав Осипенко.— Ми знаємо, що саме можуть робити різні суднобудівні фірми в усьому світі. Коли нам потрібне якесь судно — скажімо, сухогруз чи драга,— ми визначаємо певні вимоги до нього, а тоді вирішуємо, які саме фірми і,в яких країнах можуть збудувати те, що нам потрібно, і звертаємося до них усіх з пропозиціями.
— Ну, це цілком ясно.
— Е, ні, постривайте! — сказав містер Осипенко і вперше посміхнувся.
Ми зацікавлено чекали.
Містер Осипенко докірливо постукав по столу пухким пальцем.