— Скільки роси нападало! — захоплено вигукнула Чубарочка.
— Погода буде,— поважно проквокала Бородайка.— Дивіться, а це хто?
— Я — черепаха. Доброго ранку! — дивна гостя окинула поглядом гурт, який наблизився до неї.— А ви хто?
— Я — господар подвір'я,— прокукурікав півень і, показуючи на курей: — А це мої господині.
— А я господар саду! — зацвірінькало з дерева.
— Я — господиня ріки! — заквакало обіч.
Господарі і господині оглядали гостю. Черепаха побачила, що вони нічого злого їй не хочуть, і почала розповідати — хто вона і звідки. А наприкінці розповіді поскаржилася на Тарасикового тата, який віз її з Бухари до Львова у валізі. ! хоч летіти було приємно, але з літака вона нічого не бачила.
— Не гарно везти господиню пустелі у валізі,— підтвердили нові знайомі черепахи, але заспокоювали її,— зате Тарасик, як їхав у гості до Дмитрика, віз тебе у клітці.
— Не думайте, що клітка набагато краща, як валіза. Взагалі, я не звикла до таких далеких поїздок. Хочеться додому, мені тут холодно.
— І, мабуть, голодна ти,— співчутливо заквоктала Чубарочка і почала порпати землю,— зараз зеренце знайду тобі.
— Дякую, не хочу. Я можу навіть тиждень нічого не їсти.
Кури здивувалися. Ще такого не чували, не видали.
Та й черепаха вперше бачила курей, качок, горобців. Цей край зовсім не подібний до її краю. Правда, сонце сюди сягає. Але поки проміння долетить із Середньої Азії на Україну, то натомиться і не має сили розпікати землю.
Сонце відштовхнулося від Бухари, підстрибнуло і покотилося небом. Розбудило Тарасика. Він вибіг на подвір'я і гайда в садок. Господарі і господині, побачивши одного із господарів землі, заквохкали, закудкудакали і кинулися врозтіч. Господиня пустелі сховала голову під панцир і вдала, що спить.
— Дмитрику, ходи сюди,— замахав рукою Тарасик,— занесемо черепаху до хати. Їй тут холодно.
— І сумно. Тужить вона за домом,— Дмитрик взяв черепаху на руки.
Хлопці подумали і вирішили відіслати черепаху додому, в Бухару. Тарасик листується з хлопчиком Ахметом. І коли тато був у відрядженні в Бухарі, то Ахмет передав цю черепаху для Тарасика.
Пішли хлопці на пошту. Написав Тарасик листа, разом з черепахою вклали його в ящик. Зверху на ящику вивели хлопці великими літерами "АВІА".
Черепаха полетіла.
Вона летіла у діркованому ящику. Збоку лежав лист, і хоч черепаха нудилася, але листа не читала, бо чужі листи перечитувати не гарно.
Про що писалося в цьому листі, знали тільки Дмитрик, Тарасик та Ахмет. А всі решта догадувалися, що це був добрий лист, бо Ахмет одразу відвіз черепаху за місто. Погладив її кам'яний панцир і випустив на волю. Черепаха не почула Ахметової ласки і не подякувала йому, бо за волю не дякують. Вона, господиня пустелі, що мала сили побігла. І зупинилася аж тоді, коли побачила поруч Сонце.
— Передай від мене вітання господарям подвір'я, садка, річки! — попросила вона Сонце.
Сонце забуло розпитати, кому саме передати. Підстрибнуло, викотилось на небо і почало роздавати вітання кожному подвір'ю, річці і кожному господареві землі.
Вітання були такі щирі та палкії Тарасик, коли приїхав у гості до Дмитрика, був бліденький. А тут за кілька днів засмаг на сонці, набрався сили і відчув себе справжнім господарем землі.
АВЕДИК
Приїхала в село Жінка в чорному.
— Це Аведикова мати,— казали люди.— Приїхала до сина свойого.
Похилила голову біля пам'ятника, дивиться на золоті літери, якими викарбувано ім'я її найдорожчого сина. Мовчить.
А небо сьогодні високе, так далеко від землі! Земля квітами тягнеться до нього, травами. Радується.
Аведик загинув тут, в цьому селі, коли була війна. Фашисти палили землю. Аведик хотів, щоб земля проростала травами, щоб тягнулася до неба квітами. Щоб небо було високе, безхмарне. Віддав своє життя Аведик-солдат, визволяючи землю.
Мати стоїть біля пам'ятника. Навколо — нікого, тільки Мати і пам'ятник. Не пам'ятник, а син Матері, яка сотні кілометрів йшла до нього з далекої Вірменії, де Кавказькі гори сягають неба, та горе Матері вище за гори.
— Сину мій...
Дмитрик в цей час повертався додолу з лугу.
— Сину мій...
Дмитрик підійшов до Матері і простягнув їй пучечок незабудок. Мати затремтіла, відсахнулася від хлопчика, а потім охопила руками Дмитрикову голівку...
— Де ти так довго барився, Аведику любий мій? Незабудки навіть не зів'яли, а стільки літ.
Аведикова мати вернулася додому, у Вірменію, а Дмитрик з того часу дуже полюбив Аведика...
Сидить на березі річки і говорить собі з товаришем.
— Аведику, любий Аведику, ходімо впросимо мою маму, щоб узяла нас із собою до Бережан.— Дмитрик благально дивиться на своє відображення у свічаді.— Аведику, біжім...
Мама поралася на кухні. Вони влетіли крізь відчинені двері, але мама побачила перед собою тільки свого сина, бо Аведик, хоч дуже подружив з Дмитриком, але жив тільки в його серці.
— Мамо, візьміть в неділю до міста...
— Візьму, візьму, синку...
— Як чудово, Аведику, ми пошлемо фото твоїй мамі.
Аведик ще більше зрадів і на радощах закрутив Дмитриком.
— Аведику, а коли ти був такий, як я, то був схожий на мене?
— Хіба ти забув, що казала моя мама,— схожий ти на мене.
— Не забув...
Дмитрик пригадав, як сиділа мати Аведикова в конторі колгоспу. Щось розповідали їй люди, а вона весь час дивилася на нього.
Дмитрик пришле їй своє фото. Завтра поїде до міста, щоб сфотографуватись. Відішле голубого, як небо Вірменії, конверта, і буде йому сумно, що Аведик не може вернутися додому, до матусі. Бо залишився навічно тут, на землі, за яку віддав своє життя.
Аведика немає. Але він є.
Дмитрик подивиться у свічадо і скаже: "Ось він, бачите". Прикладе руку до серця: "Чуєте, він живе. Живе!" Аж луна відлунює заклечаною землею від Кавказу до Карпат:
— Він живе! Живе-е-е!
ДОВБУШ ЗНАЄ, ЩО РОБИТЬ
"Як добре не боятися" — подумав Дмитрик і присунувся ближче до батька. Навколо глуха ніч, в курені на сіні сплять дядьки-комбайнери. Різне спадає Дмитрикові на думку, не спиться. Мама вранці дуже не хотіла відпускати його в поле. Просила — не йди, синку, батько з нічлігом вибирається, а вночі холодно спати в курені, та й ліс недалеко, а в лісі...