Річка Коропець тече серединою оболоні. Сілецькі корови переходять річку вбрід. І якщо їх вчасно не завернути, то вони можуть опинитись у Підгайцях. Колгоспні пастухи добре знають цю манію корів тягнутися до міста. Може, саме вони вигадали, що колись Коропцем плавали кораблі, корови не могли переходити ріки вбрід, а пастухам жилось безклопітно...
Але весною, коли скресне крига, Коропець вже не Коропець, а справжнісінький Короп. Так було й цієї весни. Вода з сілецького боку дійшла до Маланчиної хати, а з підгаєцького — мало не забрала порожніх діжок, що стояли на подвір'ї консервного заводу. Підгаєцькі хлопці запускали на воду кораблики, а сілецьких потягнуло на мандри.
Дмитрик кинув оком на балію, в якій пралося білизну, і побіг до Андрійка.
— Андрійку, в тебе є мотузок?
— Навіщо?
Довго перешіптувалися хлопчики, і мотузок знайшовся. Швидко все потрібне опинилося в бузині біля бабиної Маланчиної хати.
— Я перший попливу, а потім ти,— сказав Дмитрик, прив'язуючи мотузок до вуха балії.— Не випускай кінця з рук.
Відважно вмостившись у балії, Дмитрик відштовхнувся від берега. Течія понесла його. Спочатку помаленьку, а потім все швидше і швидше.
Андрійко хотів завернути товариша, але не стало сили. Мотузок вислизнув з його рук, і Дмитрик поплив.
Андрійко побіг додому скаржитись, що не він, а Дмитрик поплив до Чорного берега.
Звістка долетіла до Дмитрикової хати. Тато кинув роботу і побіг навздогін берегом...
Течія несла і несла Дмитрика. Раптом в одному місці закрутився крутіж. Над хвилею знявся водяник.
— Здоров, хлопче! Куди прямуємо?
Дмитрик ні пари з вуст.
— Онімів, чи що? Злазь з корабля свойого, попливемо разом, а завтра вже побачиш море,— спокушав водяник.
Верба, до пояса у воді, похитала головою.
— Не дурій, водяниче! — накивала гілкою.— Хлопче, не бійся, вилазь мені на спину.
Балія захиталася, закрутилася в крутежі, Дмитрик схопився за стовбур і видряпався на спину верби.
А берегом біг Дмитриків тато. Спочатку побачив на вербі крапочку. Подумав — горобець. Крапка збільшувалася — крук, мабуть. Ще ближче — чує:
— Тату, тату, я тут!..
Хто скаже тепер, що колись Коропцем не плавали кораблі? Коли навіть на балії вирушив Дмитрик в напрямі моря.
ДЕ ПОДІТИ РАДІСТЬ!
Дмитрик знає, як погано мешкати по сусідству з тими, які лупають через огорожу очима і приказують:
— Той Дмитрусько неможливий хлопчисько...
Але хату на плечі не візьмеш, щоб перенести далі від такого сусідства.
Дмитрикова неможливість виспівувала на всі голоси.
— Агов, перестань горло дерти! — кричала сусідка.— Бо собаку спущу на тебе.
— Чийого собаку?
— Авжеж не твого. Бо твій тебе не рушить, шибенику! — летіло з-за огорожі.
"Дивно,— подумав Дмитри",— чому я шибеник, коли тільки співати вчуся?" По обидва боки огорожі втихло.
Але Дмитрик мусив довчитися співати. Ввійшов у хату, де якраз не було тоді нікого, і наука пішла на повен голос. Спів бився об вікна, а ті аж тремтіли, боячись випустити його надвір, щоб не полетів до сусідів.
Дмитрик виспівався. Горло отримало в нагороду збанятко молока. Завтра можна спокійно вирушати в дитячий садок. Вихователька похвалить його.
Але до завтра чекати довго. Хочеться співати для когось уже зараз.
"Піду до діда Івана, хай оцінить мене",— подумав Дмитрик і майнув через вуличку.
— Діду, я вже вмію співати!
— А ти хіба не вмів?
— Вмів, але не так.
Дмитрик заспівав:
— Розпряга-а-йте, хло-о-о-пці, ко-о-оні...
Баба Маринка одхилила двері з ванькирчика, здивовано подивилася. Перервати пісні не наважилася.
— Добре співаєш,— сказав дід Іван, коли Дмитрик закінчив.— Але я міг і не так виводити, щоб викликати розбійників з лісу, коли був таким, як ти, і пас корів під лісом.
— І що робили ті розбійники?
— Боялися мене,— сміявся дід.
Дмитрик лишився задоволений. Та коли радісно, хіба всидиш у хаті? До Андрійка недалечко.
...Дмитрик заспівав, та з першого слова пісні Андрійко затулив Дмитрикові рота. І сказав:
— Піяти я сам умію.
...Галюнька з мамою заганяли курей на сідала. Дмитрик, щоб довго не чекати, почав їм допомагати. Вони швиденько впорались.
— Галюнько, йдеш завтра в садочок?
— А чому б я мала не йти?
— Ну, то вже завтра почуєш, як я навчився співати...
— Чому аж завтра? Співай зараз.
— І ти не будеш сміятися з мене?
Дивне питання. Хіба Галюнька може сміятися з Дмитрика? Ніколи в світі. Оченята в дівчинки засвітилися вже на перший звук пісні.
А хіба вони не світилися до цього? Світилися, але не так. Галюнька заплескала в долоні, почала й собі приспівувати.
А Дмитрик не знав, куди подітися з радістю. Добре, що не спало йому на думку — пустити її на вітер.
"ДЯКУЮ" ПО-БУЗЬКОВОМУ
Дозріло в перепілки жито, а косити нема кому. Перепелові хтось ногу підбив, шкутильгає він. Радить перепілці, щоб летіла вона до бузька на оболоню.
— Попроси його, може, викосить, бо поки нога загоїться, жито осиплеться,— каже перепел до перепілки.
Перепілка бере з собою дітей, приходять вони до бузька. А він якраз сіно косить, шапка набакир, точило за поясом.
— Хай щастить вам у роботі, господарю! — вітає його перепілка.
Бузько скинув шапку, вклонився і почав косу мантачити.
— Я прийшла просити, щоб ви жито нам викосили. Чоловік мій нездужає, а діти ще маленькі...
Бузько намантачив косу, усміхається. Зірвав незабудку, подарував найменшому перепеленяті, але нічого не каже. Перепілка ще раз повторила прохання. Бузько розводить крилами, не розуміє, чого від нього хочуть. Догадалася перепілка, в чому річ — мови перепілчиної не знає. На мигах почала бузькові пояснювати. Він покивав головою на знак згоди.
Викосив бузько жито. Тільки як розплатитися з ним? Тут без тлумача не обійтися. Покликала перепілка Дмитрика. Хлопчик знає пташині мови, дід Іван навчив його розуміти птахів.
— Перепілка не знає, скільки заплатити за те, що ви скосили жито,— пояснює Дмитрик бузькові.
— Це тому вона не відпускає мене? А я думав, що їй ще щось потрібно допомогти,— дивується бузько.— Я задурно викосив. Досить з мене, як ось оце перепеленя скаже мені "дякую" по-бузьковому.
Почало вчитися перепеленя говорити "дякую" по-бузьковому. Ніяк не виходить у нього, то скаже "квакую", то "тякую", мало язика не переломило. Але нарешті голосно і виразно сказало: