Під церквою Божий чоловік.
Ледви стоїть.
— Тиранство лютує! — говорить до людей. — Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!
Його зацитькують і відводять.
Білий голуб на його голові.
Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина. У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!.. Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі. запряженім у чотири чорні коні.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив,
і покійників у домовини вложили. Зносять по східцях, східці тріщать,
— Куди їх повезете? — питають візників.
— У Київ.
— Аж у Київ! А там?
— У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви.
— Хоч голови їм зрубали?
— Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними.
— На Боже не щадили грошей.
— Черцям і черницям щедрою рукою давали.
— Кочубей п'ять церков власним коштом поклав.
— Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв.
— Обіцяв, та Бог не дозволив.
— Не все Бог дає, чого чоловік хоче.
— Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!
— Навіть не снилося їм.
Чорна четвірня з місця рушає. Віз котиться Київським шляхом.
— Потихоньку да полегоньку...
14 липня гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.
Хірург доглядав його. Нікого не впускали.
— Гетьман нездужає, — по таборі пішло. Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.
— І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема, — промовив сумно.
— Хай з Богом спочивають, — відповів Орлик.
— Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно й мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши.
Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав.
— Готовий? — спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо. Орлик написане подав.
— Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати начисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим приказом царським, щоб я командування над усею його кінницею переняв? Як гадаєш, Пилипе?
— Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти.
— І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий приказ, то певно за першим пішов би. Гарно все по пунктам скомпонуй, ти їх стиль знаєш.
Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс.
— Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея — болгарина. Кажи, хай зараз іде.
Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав. Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду.
Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його
Не знайшли.
В МОГИЛЕВІ
Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Щолиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і, врадуваний, біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у Нірвані, в глибинах бурливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.
Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.
Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять — бездонний.
То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, лишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на другий беріг.
— Гарна ріка! — каже молодий шведський офіцер-каролинець до свого товариша.
Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тритони. Дехто прібує переплисти ріку.
— Гарна ріка, — притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.
— Бачиш, як радо купаютося наші вояки.
— Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви.
Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий беріг, на якому рисуються гори.
— Чи це хмари, чи гори? — питає молодший.
— Гори, товаришу, як у нас.
— Як у нас, — сумним відгомоном повторює другий.
— В багату й урожайну країну входимо, мабуть.
— Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно.
— За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно.
— Скучно.
— Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давний, дуже давний сон сниться.
— Наші предки ходили тут, перед вікнами. По слідах предків провадить нас Carolus rex.
Мимохіть, відрухово шапки з голови скидають і кладуть на мураву.
— Який хосен з тих колишніх походів?
— Не будь колишніх, може б, і нинішнього не було.
— Правда. Король Карло знає, що робить. Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis [33], задумався.
Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король ненадійно офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?
— Над чим задумався, друже?
— Про короля нашого думаю. Дивнішого вожда, мабуть, шд Олександра Великого не було.
— А Ганнібаль, а Цезар?
— Не те. Великі, але другі. Ганнібаль розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську.