— Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа.
— Ти б волів у гречку?
— Не в твою.
Побачили сотника, що любив з козаками побалакати.
Пристали до нього.
— Ваша милосте, чи правда, що швед знову русских розгромив?
Сотник покрутив носом.
— Так не треба казати. Говориться руссі дралісь, як льви, та атступілі.
— Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?
— Самі найбільші генерали, Шереметєв і Меншиков.
— А цар?
— Досить з вас, більше нічого не скажу.
І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.
— Чули?
— Хто не оглух, той чув. Або що?
— Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде.
— Чому?
— Бо не знає, куди швед поверне.
— Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав.
— Така честь?
— Не честь, а щоб не втік.
— Хто?
— Дурний! Кочубей і Іскра, їх мають на горло карати.
— Де?
— Тут, у таборі, тому й не двигнули його.
— Не вірю. Таких старшин щоб на горло карали!
— А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?
— Не вірю!
— Ведуть, ведуть! — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табор від сходу.
— Ведуть!
— Де?
— Не бачиш? На Київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі.
— Наголо, аж страшно. Такі пани, і під топір голови покладуть.
— Було, що й королям голови стинали.
— Хто?
— Люди. Королі людям, а люди королям.
— Ти бачив?
— У книжках пишуть.
— Або то правда? Сурми заграли на збірку.
— Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!
— Отсей, у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка.
Нерадо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, щоб не було тумульту, при в'їзді Кочубея й Іскри у табор. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.
Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідтам, з-поза курінів і шатер не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.
Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбишаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледви живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.
Переїхали табор і повернули наліво, перед канцелярії.
Іскрі помагають вилазити з повозу, Кочубей прібує встати сам, захитався, паде. Його беруть попід руки, як раненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, двоє стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах.
Вечоріє.
ЧИТАЮТЬ
На другий день, коло полудня, весь табор виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.
Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей.
Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.
— Замість з ворогом воювати, своїх б'ють.
— Буває, що свій від ворога страшніший.
— Не знати, чи й Кочубея приведуть?
— Мабуть, ні. Хорий дуже.
— Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов.
— Хорий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане.
— В руках свою голову принесе.
— Не він один. Буде таких богато.
— Цар ласкав.
— Тихо, вже йдуть!
Всіх очі повернулися в один бік.
Гетьман з Вельяміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.
Гетьман був у чорній кереї, горностаями підбитій, пояс на сумний бік. На рукоятці шаблі червоний рубін горів. Гетьман задуманий, похмурий, ніби нікого не бачить, ніби всьому не рад. За ним старшини, всі, як є в таборі, канцеляристи теж. Тільки Чуйкевича нема.
Вельямінов-Зернов в парадній, золотом шитій уніформі, з орденами. В руці в дудку скручений папір, на шнурку звисає печать,
Входять вільною вулицею на середину майдану. Гетьман по старому звичаєві повертається на всі сторони світу, козаки віддають йому честь. Перша сотня прибічного сердюцького полку стріляє з мушкетів угору, всі враз, як один, "тра-рах!" Птахи зриваються і кружать неспокійно, в воздусі чути порох. Орлик сповіщає зібрання, що цар гетьманові грамоту прислав, і царський посол передає її Мазепі. Гетьман розгортає, перебіга оком і каже Орликові, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так і видно, що не з доброї волі читає.
В маніфесті сповіщалося козаків і весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтійовича Кочубея і полтавського полковника Іскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Івана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довіряє за його вірну, довголітню службу й за великі для царя й отечества заслуги.
Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу, Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблі, Горленка кашель напав. Він рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав:
"Його величество цар ствердив справедливий присуд свойого високого суду і пересилає лжеклеветників і облесливих брехунів гетьманові Іванові Степановичеві Мазепі для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав і відав і затямив собі добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор і добре ім'я свого зверхника і впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде ніякої пощади".
"Амінь!" — промовили духовні, що в святочних ризах з хрестами й іконами вважно й побожно слухали царського маніфесту, який приказано було прочитувати також у церквах.
І знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стріли, народ захитався, і гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою і прийшов.