Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духу. Ще раз гадками в тую ніч вертав, коли від гетьмана з тайною на печерський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як катода. І йому гріш у долоню вткнув. "Малися, щоб Господь устроїв усе по добру". Не прийняв. Він не нищий. "А чого ж ти тут лежиш?" — "До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пішле"
Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист?
Орлик до богодільні його відвів, а нарано до гетьмана попровадив.
Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав: "Здоров був, батьку!"
"Доброго здоровля вашій милості у Господа прошу", — сказав і повалився трупом.
Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкурі. "Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має".
Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. "Але й насилі кінець. Годі, щоб він нас до нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх добровільно в руки московських катів віддати? Ні, нікоіи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря — ні!"
Орлик встав. "Що ж тоді?.. — питався сам себе тривожно. — Сказати йому це? Знищить чоловіка. Назве зрадником і бунтарем, прихвостнем Кочубея. Під суд віддасть...
Найпростіша річ — вбити. Лежить сам, нігде ні живого духу. Спить. Один, добре вимірений удар штілєту, і всій трагедії кінець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає ніхто. Можна вийти, вернути в табор другим боком, і — кінці в воду".
Орлик гірко всміхнувся: "Фантазії. Зрада Валлєнштайнових офіцерів, український Хеб". Він неспосібний до того.
Чув жар в очах. Чи не яка недуга?
Прикладав руку до висок. Рука дрижала й була гаряча.
"Всі ми, ніби в бреду. Він один здоровий, він один знає, чого хоче і що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловік, що так спокійно спить за шовковою стіною, тоді як його генеральний писар, молодий і дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кінець тому, кінець! Піди, кинь йому цей лист і скажи, що довше гратися в політичні піжмурки не будеш. Складай перо й печать і йди собі від нього, до жінки і дітей, ти ж муж і батько. А як не пустить? Так вночі вихопиться з табору і поїде геть, щоб не бути при ньому й не відповідати, як генеральний писар, за тую небезпечну затію..."
— Пилипе! — почувся Мазепин голос з третього переділу. — Є ти там, Пилипе?
Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо і відхилив занавісу. "Йди геть! Геть!" — приказував собі в душі.
Гетьман глянув на свого писаря, піднявся, сів на ліжку, очі в нього вп'ялив.
Орлик хотів видержати цей погляд — не міг. Повіками зіниці накрив.
Турецькі узори затанцювали на долівці, соняшні квадрати засуєтилися, як живі, гетьманська хоругов залопотіла, як крилами птах.
"Втікати, втікати, втікати!" Ноги трималися землі. Рушитися не міг. Стояв у ногах постелі. Лист "дурницями" записаного паперу дрижав у його руці.
— Пилипе! — почув м'ягкий оксамитовий голос.
— Слухаю милості вашої, — відповів, підступаючи до гетьманської руки.
Перед ним лежав гетьман Мазепа.
— Важко тобі. Пилипе. Гадаєш, мені легко? — казав гетьман, беручи Орлика за руку і притягаючи його до свойого ліжка. — Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю. бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш.
Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.
— Хвилюєшся? — почав гетьман. — Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить.
Орлик віри ушам своїм не йняв. Чи справді він це чує, чи лиш йому в бреду верзеться?
— Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобі. За декілька днів, може, буде запізно. Рішайся!
Орлик незчувся, коли коліна його опинилися на долівці, а голова припала до постелі.
— Пане мій! Не проганяй мене від себе. Не гідний я ласки твоєї, не варт бути вірником твоїм, бо я лиш чоловік. Але — поборю я ворога в собі, не зраджу тебе, як жінці і дітям своїм щастя бажаю.
Почув долоню гетьмана на своїй голові.
— Недобру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жінці й дітям своїм бажати і мені вірним оставатися — не все одно. Родина — щастя і служба вітчизні своїй — теж щастя. Подружити ті два щастя з собою — це вже забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все думав, Пилипе. Про жінок і дітей ваших теж. Не хочу їх безпомічними лишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою рукою царя, котрий навіть Меншикова в злості не щадить, не знаю. І тому, жалуючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, іди до них.
— Остануся біля тебе, Іване Степановичу, аж до смерті.
— Моєї?
— Ні, своєї. Так мені, Боже, допоможи!
Гетьман підніс його і казав сідати.
— Що ж там письмо? — спитав нараз другим голосом, спокійним, діловим. — Написав Ломиковський? Покажи!
Гетьман прочитав.
— От тут ще треба справити, Пилипе, щоб сумніву ніякого не було.
Подиктував в однім і другім місці змінені речення в тій самій актовій мові, в якій зложено було письмо і якою він писав свої універсали й листи до полковників і старшин.
— Підеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання і щоб завтра вранці приніс мені. Хай прийде також Апостол, Горленко, Зеленський і, розуміється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звідтам нашого шпига і достав його тут. Поклич Кендзеровського.
Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його.
— Якщохощет Господь, да устроїт. Пригадуєш собі?
— Пригадую.
— А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд.
Діло велике й важке. Якщо не почуваєш у собі сил витривати біля мене аж до кінця, щасливого або ні, так краще скажи, і відпущу тебе.