ТАБОР ШУМИТЬ
Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов.
Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Щолиш зимою рушив у Литву.
Військо терпіло голод і стужу.
Бідна з природи, а всякими війнами доостанку виснажена країна не могла дати війську того, що треба: даху і страви.
Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалував ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника, Станіслава.
Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано явився в Гродні. Коли б дві години скорше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно, було міщанам кидати своїх міст, а зате селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар приказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. "Вгадайте, куди піду: на Москву чи на Київ?"
Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.
Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська — в Московщині чи на Україні?
Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.
Табор ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.
Молодиків обучували військового діла.
Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть — чужих чи своїх.
Що маєш — заберуть, тішся, як голову лишать. А в полку гетьман платить. У його грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують.
Табор під Білою Церквою росте.
Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті Білоцерківська угода з 1651 року.
Поміж козаками водяться ще такі старці-дідугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тоді, хлопчиками служили.
Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив,
Що з ляхами, з мостивими панами у Білій Церкві замирив, —
співають пісню, яку тоді зложено, і сиві їх голови хиляться від журби додолу, як ковиль-трава від вітру на степові.
З ким не мирилися предки наші, і нічого з того замирення не виходило!
От і тепер глухі слухи по таборі блукають, нібито гетьман знов з поляками миру шукає.
Одні і слухати про те не хочуть, другі кажуть, хай навіть з Бельзевувом іде, щоб тільки від Москви відсахнуться.
— Москаль хоч віри святої православної не нівечить.
— Тільки насміхається з Бога і з його святих.
— Але унії насильно не заводить.
— Бо цар усяку віру ногами топче, гірш бусурмана
— Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок чи яке лихо, вірою не цікавиться.
— А цар, кажуть, війну з Богом затіяв. Хто кого переможе, чорт і він, його намісник, чи Бог?
— Невже ж?
— А так. За царем чорт, а за Богом хто?
— Добрі люди.
— Та де куцому до зайця! Де чоловікові до чорта!
— Цар такої сміливості дібрав, що з чаші церковної горілку п'є, в ризи священичі вбирається, п'яні синоди по ночах скликає.
— А Бог дивиться і — мовчить.
— Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом підуть, чи за антихристом.
— Бог усякі знаки посилає. Кажуть, на одному хуторі вродилася дитина з зубами і з розумом, як у старого.
— Я сам бачив когута з трьома ногами.
— А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються?
— Перше такого не бувало.
— Бо перше антихриста не було.
— Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, із лиця землі нас зітре. Сліду нашого не оставить.
— Доповідають, що кінець світа надходить. Вигинуть ті народи, що тепер є, а Бог нові сотворить.
— І творити не треба. На морях є такі острови, що на них добрі люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше місце покличе, а ви йдіть собі геть, до чорта зі своїм антихристом!
— І гетьман того не бачить?
— Бачить, та нічого не вдіє. Заворожено його.
— Душу чортові записав, щоб не старітися
— Невже ж?
Табор хвилюється. Довге безділля до доброго не веде. Старі козаки нелегко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвідчене й незаслужене. Хотіли б кращих харчів і більшої платні. Молоді покликаються на козацьку рівність. Лучаються бійки і розрухи, треба розсліджувати діло й карати винуватих.
Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тільки й шаблю припняли до боку, що козакові море по коліна.
Табор шумить.
Гетьманове шатро осторонь стоїть.
Воно велике, з непромокального полотна, як на вітрила Всередині обите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавські узори.
Шатро з трьох частин зложене. В першій — гетьмана канцелярія. В середній — він гостей приймає, у третій — спить. Шатро на помості з дощок, прикріплене сильними линвами до паликів, кріпко в землю вбитих. Над ними гетьманська хоругов з вітрами лопотить.
Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо.
Майдан обведений глибоким ревом і кріпким частоколом В частоколі гармати висунули гирла на всі сторони світу Обслугують їх старі, досвідчені і вірні гармаші, котрі біля гетьмана вже не раз службу робили.
Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі.
І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними клопоту, ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, салдати перші втікали б. Вони тільки за царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар прикаже. Козаки — ні. Кождий полк має свій окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе діло.