"Може, воно й правда", — казав собі.
— Отче благочестивий, благочестивий отче! — спинило його нараз двох козаків. Він став.
— Що скажете, діти? — спитався лагідно, аж солодко.
— Хочемо знати, чи тисяча більше, чи міліон. Я кажу, що тисяча, а він — що міліон.
Архієрей усміхнувся. Козаки були молоді і трохи п'яні.
— Міліон — це таке велике число, що його і збагнути годі. Міліон хіба цар у своїй казні має.
— Як з народу зідре, — відповів перший козак.
Архієрей вдав, що не чує, і пояснював дальше.
— Вас у таборі, скажім, чотири тисячі голов. Щоби був міліон, то треба би двісті п'ятдесят таких таборів.
— Двісті п'ятдесят таких таборів, як отсей! — повторили козаки, вхопилися за голови і розбіглися в ріжні сторони, ніби вони щось дуже страшного почули.
Архієрей під'їздив до гетьманової кватири. На майдані стояло декілька гармат з дулами, зверненими на табор. Гарматчики мили колеса і чистили дула, молодші приглядалися до замків, обмацуючи їх пальцями.
— От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш, — хвалив старий гармаш. — Каша, вишкварки і червона підливка. Більш ніщо.
— З отсеї-о, — говорив другий, — раз я мало у ворожу головну кватиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося, — видно, для генералів обід варили. Але надбіг старшина, глянув крізь скла і гукнув, щоб "на півградуса піднести!". Підняли, і куля перелетіла понад кришу та й зарилася в городі. Таку-о яму вирила! А по-мойому, то попала б була прямо на самий стіл, саме у миску з генеральським борщем.
— До борщу галушку післав би, — засміявся котрийсь.
— Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири.
— Бо що живе око, то не скло.
— Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня.
Архієрей підійшов до варт. Подав клич, сказав, що до хорого гетьмана зі святою сповіддю іде, — пропустили.
Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив.
Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив.
— Сідай, служителю Господній, — промовив, показуючи на столець біля ліжка.
— Я тепер "advocatus diaboli" [16], а не служитель Бога, відповів архієрей.
— Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так, — і гетьман, усміхаючися, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.
— Іване Степановичу, — казав, — несправедливо ти зневажаєш свого повірника.
— Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав перш йому.
— По-християнськи?!
— Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство.
Де Христос, а де ми? Де-де-де!
— Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єгоже. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо, — на!
— Як ти це розумієш?
— Всіляко. От хоч би й мене exempli gratia [17] взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, Божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря (не показуючи пальцем на його) — двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене пальці з чобіт визирають.
Гетьман примружив одно око і, жартуючи, казав:
— Бо нехай ми духовна персона summa cum deligentia [18] не вправлялася в карто— і в костеметанію. Нехай би так часто і з пильністю, вартною ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарф'ярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв по-всякнощних їй не приносила, — от і не нарікала б тоді.
Розстрига, замість репліки, вишкірив свої рідкі зуби:
— Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пішла. І а куди мені до того! Куди! Сухо в жмені, а пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю.
— Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його.
— Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи.
— Що нового?
— Багато...
— Primo? [19]
— Кочубей.
— Secundo? [20]
— Станіслав.
— Tertio? [21]
— Carolus rex... [22]
— Починай, вашець з Кочубея.
Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече:
"Гов!"
Архієрей перемінився в знак питання.
— Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглагодав двічі, спустила дав голендерські дукати?
Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом:
— Зузанна, милосте ваша, noli me tangere [23], Зузанна... Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю знають?
— Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею... А тепер ad rem! [24] Primo: Кочубей.
— Кочубей новий донос до царя післав.
— Певно?
— Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав.
— То недобре.
— І я так гадаю.
— Що робити?
— Клин клином вибивають.
— Себто?
— Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії.
Гетьман подумав хвилину:
— Гаразд, пиши. На столі є все потрібне.
Розстрига сів, гетьман став диктувати лист. Писар ледве настигав писати під скорий диктант.
— Скінчив?
— Так.
— Прочитай!
Розстрига прочитав письмо, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не була Тоді ще раз провірив і підписав.
— Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він?
— Не хотів би я бути в його шкурі,
— Ов!
— А так. Взагалі, тепер людям умним і чесним нема що жити на світі, — і позбавлений престолу владика важко зітхнув.
— Мабуть, на себе натякаєш, — замітив гетьман.
— Суєту житейськую і нікчемність мирськую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають.
— Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи.
— Станіслав, як горох при дорозі, хто не хоче Хоч Carolus rex інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав.
— І що?
— На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі, цар нікого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голяндських штатів, до всяких дверей стукає.