— Ой, уже вдруге сниться мені мати, батюшко, та ще й так само, як і вперше. Оце позавчора тільки що я лягла спати та заплющила очі, аж мені сниться, неначе я сиджу коло стола десь ніби вже смерком. Коли це не то одчинились двері, не то й не одчинились, а серед хати стоїть моя мати в тій самій намітці, в тому самому убранні, в якому поклали її в домовину. Я її ні трішечки не злякалась. Вона приступила до мене ближче, може, так, як на ступінь або на два, та й каже: "Говорила я тобі раз, щоб ти завела в цьому селі празник мироносиць, як його справляють в нас у Яблунівці, а ти мене не послухала. Гляди ж мені, заведи й в цьому селі цей празник, бо буде тобі гріх од бога, як мене не послухаєш". Та це й по цьому ділу й пришла до вас. батюшко. Дозвольте мені і всім молодицям завести цей празник, як справляють його в Яблунівці; бо, може, ви пам'ятаєте, що я вийшла заміж сюди в Терешки з Яблунівки.
Отець Гарасим насупив брови. Очевидячки, йому не подобались ні бабині сни, ні клопіт, який йому прийшлось би мати ради цієї бабиної благочестивої примхи.
— Але ж щоб справляти жіночий празник мироносиць, треба вам, молодицям та бабам, мати свій образ мироносиць, треба мати дванадцять здорових ставників, а для образа треба хоч невеличкого кіота, — сказав отець Гарасим і підняв свій голос на кільки нот вгору. Але він швидко схаменувся і знов заговорив ласкавіше й тихіше: перед ним сиділа баба Зіня.
"Розносило оцю бабу з дурницькими снами. Прийдеться мені самому їхати до Білої Церкви або й до Києва замовляти майстра, щоб зробив кіот. Буде мені чимало мороки та клопоту, їдь, торгуйся з майстрами, гай час… Бодай тебе, бабо, взяла лиха година… Але… баба заведе нове велике свято в селі. Зійдеться народ; найматимуть панахиди; перепаде зайвий десяток карбованців…" — думав отець Гарасим, і його поморщене чоло знов розгладилось; очі повеселішали, голос став ще ласкавіший.
— Але, Зінько, для цього нового свята прийдеться стратити чимало грошей: треба ж поставити "громадський обід" для старшини, для півчих, для старців. Де ж ви наберете грошей? — спитав батюшка.
— Ми, батюшко, вже й маємо сотеньку карбованців, — сказала баба Зінька тихо, неначе оповіщаючи якусь тайну, — а ще з п'ятдесят зберемо по селі. Старостиха вже пожертвувала двадцять п'ять карбованчиків, а я даю п'ятнадцять. Та й другі молодиці склались, хто чим спромігся. А підемо по селі, то, бог дасть, хрещений мир спроможеться, і решту зберемо. Аби тільки ви, батюшко, дозволили нам та допомогли й порадою й всім. А грошей ми роздобудемо.
Баба Зінька при цих словах прижмурила праве око, і погляд її став неначе трохи хитрий, але в ньому світився розум. Батюшка мовчав.
"Ой, накинуть мені оці баби багато клопоту!" — думав він, похиливши свою голову. Розумна Зінька догадалась й постерегла, що в батюшки в голові снується щось несприяюче для її замірів.
— Ой, прошу вашої милості і я, і моя сестра, і старостиха, усі просимо вас: і дозвольте, і допоможіть нам, бо першого разу снилась мені мати веселою та ласкавою, а цей раз снилась вже неласкавою. Їй-богу моєму! аж сердито глянула мені в вічі… А вид в неї такий чорний став, неначе землею припав. Я аж затрусилась, як прокинулася… Боюся, батюшко! Знаю, що знов прийде вона до мене у сні…
— Як прийде знов твоя мати, то ще й поб'є тебе. Ну-ну, Зінько! Нехай вже буде так, як ти кажеш, — обізвався отець Гарасим і глянув їй в вічі гострим поглядом.
Чорні, гострі бабині очі стали зразу спокійні; чималі, виразно обведені й випнуті уста весело осміхнулись, а з-під уст забіліли усі цілісінькі довгі міцні зуби, вже трохи пожовклі. Зінька підвела вгору свою чималу, як у чоловіка, голову. Білі широкі кінці намітки заворушились на широких плечах. Довгобразий, схожий на грецький вид її став веселий.
— Чи спроможешся ж ти встигнути з цим ділом до великодня, бо неділя мироносиць всього через два тижні після великодня; треба поспішати, — сказав отець Гарасим.
— Знаю, батюшко, знаю. Будемо поспішати. Піду сама по хатах, пошлю сестру Марусю, пошлю старостиху та ще кількох молодиць. Будемо збирати і гроші, пашню, і борошно, хто що дасть. Будемо пашню продавати, то, може, і набіжить до великодня ще на півсотні. А ви же, батюшко, замовте майстрів, щоб починали кіот та образ. Оце я й гроші вже взяла з собою.
Зінька витягла з рукава хусточку, вив'язала з узла бумажки і поклала на стіл перед батюшкою. Вид її став ще веселіший. Вона знов сіла на канапці, почуваючи потребу побалакати з батюшкою.
— Кого ж ти думаєш посилати по селі? Хто буде за побірниць?
— Та поперед усього саму себе пошлю, батюшко! — сказала Зінька осміхнувшись. — Та старостиху, та свою сестру.
— Може, пошлеш Варку Колодиху? Вона богомільна і щонеділі ходить до церкви.
— Вона, батюшко, й богомільна, але я її не пошлю за побірницю. Вона й до церкви усе ходить, але… Ні-ні, не її я пошлю.
Зінька запикнулась: вона була неосудлива і не хотіла судити Варку, та ще й перед батюшкою.
— Може, стару Гришиху? — спитав отець Гарасим.
— Ні-ні, не її, батюшко!
Зінька тільки похитала головою кільки разів, але не сказала, через що вона не хоче посилати Гришихи: Гришиха була дуже лиха, осудлива, ще й любила хилити горілку.
— То посилай кого знаєш. Ти вже лучче знаєш людей, та ще й молодиць, ніж я.
— Я пошлю вартних… — сказала Зінька, і вид її став поважний.
Вона трохи помовчала: думала, як би розпитати батюшку про Соломію, з чого почати, щоб і довідатись про Соломію, і не осудити молодої дівчини. Думала баба, думала, як би так хитро, мудро й непримітно перескочити од святих мироносиць до Соломії, щоб не було знать і сліду, але нічого хитрого не надумала та й плигнула одразу, як у провалля, і спитала просто:
— В вас, батюшко, служила Соломія, — почала Зінька.
— Чия це Соломія?
— Та Чечетова Филонова ж. Здається, вона в вас рік вибула? Чи робоча вона, батюшко?
— А що? Може, твій Роман надумався її сватати?
— Та… — сказала Зінька і махнула рукою на повітpi, — чи думає, чи не думає, а так, трохи йому впала в очі. А вона якась стрибка та проворна.
— Та вона проворна: це правда, але, сказати по правді, дуже робоча, робить діло швидко, скрізь встигне; що не загадай — скрізь увинеться. Та й на вдачу вона добра, не сердита.