Тим часом Роман, нагадавши про ті гарні книжки, котрі він бачив в Білій Церкві на криласі, ніяк не міг про їх забути. Вони так і манячіли в його перед очима з добрящими й гарними палятурками з золотими смужками Та блискучими написами. Він накинув свитину і пішов до батюшки на пораду.
— Батюшко! — сказав Роман, увійшовши в батюшчину кімнату і поздоровкавшись. — Я вже маю свою біблію, а це ще я думаю виписати собі з Москви дві книжки "Житій святих" та одну "Мінею", та не знаю, як писати й куди писати; я бачив в вас листок з оповістками про ті книги. Будьте ласкаві, прошу вас, покажіть мені той листок; пам'ятаю, що там і понамальовувані книги, які є в того купця.
Батюшка виніс з своєї кімнати здоровий лист оповістки одного московського купця, на котрому і справді були намальовані ізразці євангелій та інших церковних книг. Роман вибрав собі три книги по тих малюнках. Книги коштували десять карбованців.
— Нащо ж ти, Романе, хочеш виписувати "Мінею"? Там же канони та тропарі! Це не те, що "Житія", — сказав батюшка.
— Люблю й це читати, та ще люблю, щоб книги були мої і в моїй хаті. Коли схочу, розгорну та й читатиму, — сказав Роман.
Батюшка написав для Романа лист в Москву до купця. Роман виклав на стіл десять карбованців, і батюшка вкупі з своїми листами другого дня одправив і Романів лист на пошту до Білої Церкви.
Після провід, перед самими мироносицями батюшка покликав Романа. Книжки вже були прислані з пошти. Роман приніс книги додому і показав матері та Соломії.
Книжки були здорові, в шкуратяній оправі, з жовтими защіпками, з червоними та золотими смужками на корінцях. ще й всередині книжок були вкладені закладки з червоних та синіх стрічок. Роман розіклав книжки в себе на столі. Новенькі книжки аж лисніли проти вікна на сонці. Роман не міг ними намилуватись, одходив до порога, дивився на їх здалеки, розгортав, оглядав оправу. Бабі Зіньці дуже сподобались книжки. Соломія неначе сердилась на ті книжки, поглядала на їх сердитими очима.
— Ой, гарні ж книги! Господи, які гарні! — говорила баба Зінька, придивляючись близько до поцяцькованих палятурок та блискучих защіпок. — Але ж дорого, сину, ти заплатив за їх! Де ж пак, аж десять карбованців! Овва! Чималі гроші!
— Втелющив бог зна на що десять карбованців, — обізвалась сердито Соломія, — не бійсь — не справив мені нового суконного жупана та нової хустки на мироносиць, а собі книжок то й накупив. Хіба я здобрію цими книжками? Хіба я носитиму їх кругом церкви на мироносиць або почеплю їх на себе?
Мати глянула на Соломію, потім на Романа і догадалась, чого Соломія стала невесела, супила брови і поглядала на Романа сердито.
— Не журись, дочко! Поживете, то й купите собі і жупани, й нові свити, — обізвалась вона ласкавим голосом до Соломії. — А книги дорогі! Ой, дорогі! Де ж таки, аж десять карбованців коштують! Овва!
— Але ж, мамо, книги, як золото! Я б і двадцять дав за їх, — сказав Роман.
— Що гарні, то гарні, нігде правди діти, — сказала стара. І вона одійшла трохи од стола, підперла щоку долонею і довго дивилась на лиснючі та поцяцьковані смужками книжки.
Роман поставив усі три книжки на столі сторч, як ставлять євангелії на престолі, мабуть, задля того, щоб їх було видніше, знов оступився од стола на кілька ступенів і ще довго дивився на їх та милувався ними. Три пречудові книжки закрасили і стіл, і навіть усю хату.
— Ці книжки будуть окрасою нашої хати. Перенеси їх, сину, в велику світлицю та постав на столі, щоб хоч люде бачили та знали, які ти книжки вмієш читати, — сказала стара, не втерпівши, щоб не похвалитись і книгами, і сином перед людьми.
Соломія і не дивилась на ті книги, неначе сердилась на їх. Вона швиденько вийшла з хати, а баба Зінька та Роман ще довгенько стояли та милувались книжками, неначе діти гарними цяцьками.
Настала неділя мироносиць. Соломії довелося носити хрест кругом церкви в старому жупані і в старій хустці. І те свято для молодої молодиці здавалось буднем. Вже вона не бігала бігцем кругом церкви, високо піднявши вгору хрест, а насилу пленталась, похиливши голову, їй здавалось, що усі люде доконечне дивляться на витертий жупан на спині та на полинялі червоні квітки та червоні торочки хустки на голові.
Вже недалечко були й зелені святки, а Роман і гадки не мав справляти для Соломії нову одежу. Соломія вже і не допоминалась і не вимагала.
Весною Соломія примітила, що Роман частенько ходить в невеличкий лісок і сидить там довгенько. Лісок був недалечко од хат, за широким зеленим вигоном, на котрому пастушки-хлопці завсігди пасли ватаги овець та ягнят. Роман ходив у ліс часом зранку, часом надвечір, і не було неділі або якого свята, щоб він не пішов у той лісок. Соломія примітила це і почала слідкувати за ним.
"І чого то він ходить у той лісок? — думала Соломія. — Якби ходив по ягоди або по гриби, то щось приносив би додому; а то нічого додому не приносить, а сидить в лісі довгенько. Може, там його жде та виглядає яка дівчина або молодиця? Може, він наглядів де очі, кращі за мої, а брови чорніші? Щось таке та є! Недурно він і не жартує зо мною, і не говорить до мене ласкаво та любенько".
Однієї неділі надвечір Соломія угляділа, що Роман надів бриля і попростував через вигін у лісок. Мати звеліла того дня одвезти мливо до млина, бо вже зісталось мало борошна, а Роман десь зник, неначе крізь землю пішов. Довго ждала його мати, а він не приходив. Соломія викотила воза, знайшла мазницю, помазала воза, принесла ярмо, начепила на вола та все ждала Романа, щоб він їхав до млина. "Це він сидить в лісі. А побіжу я та підгляджу, що він там робить", — подумала Соломія. Вона наділа юбку і побігла до ліска, але не навпростець стежкою через вигін, а поза людськими городами та хатами. Обійшла вона поза вигоном, обминула закруглений лісок, перелізла через окіп, потім скочила через старий тин на окопі, та так швидко, що й старий тин поламала.
"Ой боже мій! коли б часом не вглядів мене козак-лісовик, а то ще й причепиться, що я потрощила тин", — думала Соломія, озираючись на всі боки.
Вона прожогом кинулась в гущавину і пішла вздовж лісу, поглядаючи на довгу вузьку прогалину, котра тяглася, неначе зелена стрічка, між лісом і рядками зеленої, молодої, недавно насадженої паном сосни, понад самісіньким піскуватим окопом. Довго вона йшла та плуталась в густих кущах папороті та всякого лісового зілля, все поглядаючи на зелену прогалину. Романа нігде не було. Через лісок слалися стежечки, неначе розстелені рушники, збігалися, розходилися, перетинали одна одну навхрест, простягаючись через лісок до людських полів по другий бік ліска. На одній стежці бігли два маленькі хлопчики. Соломія спитала в їх, чи не бачили часом вони в лісі якого чоловіка.