Наглядач упіймав одне з них. Показав кільце на лапці.
— Ми їх ще меншими закільцювали. Цього літа болотяних сов вивелося небагато. Літо сухе. Полівок же, основної їхньої здобичі, мало, а в інші роки виводилося и до восьми в одному гнізді.
Пташеня дряпалося, клацало дзьобом, виривалося. Славко зняв його на плівку, й наглядач відпустив маля в бур'яни.
— Де ж гадюки, якими нас страхали? — поцікавився Петько в наглядача.
— Одна з них у тебе майже під ногами,— спокійно відповів той.— Тільки не рухайся, нехай Славко її зніме на стрічку.
Однак Петьку не стоялося на місці.
— А вона далеко від мене? — перепитував.— Втекти встигну, якщо надумає напасти?
— Не хвилюйся, плазуни тільки за Славком ганяються! — заспокоїла його Іра, й собі настроюючи фотоапарат.
Гадюка справді виявилася мирною. Дозволила себе сфотографувати, а тоді шмигнула в лободу.
— Звідки їм тут взятися?
— Чайконосі крячки винуваті,— пояснив наглядач.— Гніздяться на острові, а по здобич — земноводних, плазунів, гризунів, комах — літають на материк. Ось так принесли колись своїм пташенятам живих гадюк, ті вирвалися, стали жити-поживати й плодити собі подібних. Зараз їх тут розвелося чимало. Ворога в них, крім сов, практично немає, бо чайконосі крячки поблизу свої гнізд не полюють. Корму гадюкам тут вистачає. Шкодять вони птахам, заважають і нам під час обліку гнізд. Переночувати на острові не можна — одразу ж влізе кілька таких гадюк у намет, було, що й кусали. Дивіться, яка велика лізе! — Наглядач метнувся вбік і вхопив гадюку поблизу голови.
Славко одразу навів об'єктив на півметрову буро-сірого кольору гадюку з темною зигзагоподібною смугою вздовж хребта.
— Які вони все-таки гидкі! — скривилася Іра.
— Мені не подобається, що ти так категорично настроєна проти гадюки,— докірливо подивився на неї Володимир Іванович.— Звичайнісінька тварина. До того ж дуже корисна, адже полює на гризунів та шкідливих комах. Степових гадюк залишилося у нас мало, бо водяться лише на цілинних ділянках степу. А щодо гадючих укусів, так вони не такі вже й отруйні, в світі ще не зафіксовано, щоб від них хтось помер, та й першою гадюка людини не зачепить.
— Правильно! — промовив наглядач і легенько кинув плазуна в лободу.
Гадюка якусь мить полежала нерухомо, а тоді швидко подалася геть.
Мандрівники знову опинилися на березі. Над ними голосно закигикали мартини.
— Наша гордість — чорноголові, або середземноморські мартини. Ніде в світі їх немає стільки, як у нас,— промовив Анатолій Петрович.— Гніздяться на островах. Живляться кониками, кобилками, метеликами та гусінню, а з жуків найбільше люблять кузьок. Надзвичайно корисні птахи! Обслуговують територію в радіусі до сімдесяти кілометрів.
— Красиві птахи! — милувалися ними діти.
Тут над їх головами розляглося дзвінке "тю-льо-лю, тю-льо-лю".
— Кулик-травник,— пояснив Анатолій Петрович. Та не встиг він далі й слова сказати — заціпенів од несподіванки: метрів за п'ятдесят
від острова пройшов човен під... чорним вітрилом. На ньому стояло троє підлітків у смугастих тІльняшках з строкатими хустинками на
шиї. Один з них, побачивши людей, включив транзистор, і над затокою ревонула какофонія.
Наглядач закрив долонями вуха й помчав по воді до свого човна. Петько — за ним.
Підлітки збагнули, напевно, що матимуть справу з працівниками заповідника, і повернули човна у відкрите море.
Мотор же в Анатолія Петровича, мов на зло, не заводився. Смикав, смикав за ручку — ані звуку. Нарешті зачмихав сизим димом, але вже тоді, коли вітрило темною цяткою замаячило на виднокрузі.
У ЧОВНІ ПІД ЧОРНИМ ВІТРИЛОМ
Команда "Арбалета". "Капітани" стріляють у лебедів. На буксирі у червонопикого. Полювання
Команда човна "Арбалет" складалася з трьох "капітанів": Валька Сокири, білявого довгорукого хлоп'яка, на прізвисько Мавпа; Дудки, або ж Олега Назарова — кремезного підлітка з побитим вітрянкою обличчям, та червонолицього Санька Федька в окулярах — Інтелігента. Чому з трьох "капітанів"? Бо хлопці не хотіли нікому підкорятися. Рішення приймали колективно й виконували його спільно.
Човен перебував у плаванні другий тиждень. Після школи та батьківських турбот хлопці розкошували.
— Ми тобі, Мавпо, пам'ятника поставимо на Фонтанці,— пообіцяв Олег, доїдаючи "сніданок туриста",— за ініціативу! Не втечи ми з дому, заслали б нас у піонерські табори!
— На горизонті якась посудина! повідомив друзів Валько.
Олег приклав до очей морський бінокль.
— Шаланда! На борту двоє. Боятися нічого, та зброю приготуємо.
Як домовилися, ближче, аніж на десять метрів, не підпускаємо.
Хлопці дістали із схованки арбалети. Ці древні самостріли вони взяли на озброєння після довгих пошуків.
Якось вони втекли з останнього уроку й тинялися по місту, йшли саме мимо тумби, де наклеюють афіші. На одній з них побачили намальованого юнака, який натягує сильною рукою тятиву лука.
"У дитячій спортивній школі,— прочитав уголос Валько,— відкрито нову секцію — лучників. Запрошуємо любителів цього давнього, але красивого і мужнього виду спорту".
Через півгодини хлопні вже були в спортивній школі, подали заяви.
Вчилися наполегливо. Не пропустили жодного заняття. А як навчилися робити луки та стріли і попадати ними в ціль — одразу ж кинули секцію лучників і перейшли в секцію парусного спорту. Все це їм було потрібне для здійснення свого задуму — пуститись у привабливу морську подорож, сповнену труднощів і романтики. Мети досягнуто, вони кинули спортивну школу. Молодий тренер особливі надії покладав на Валька. Бив у ціль без промаху! Надія спорту! "Не ходіть за мною,— сказав одного разу Валько тренеру,— нехай неандертальці стріляють з луків, а я — людина цивілізована. Хіба це вид спорту? Навіть не включений до Олімпійських ігор!" Такої заяви тренер не чекав. "Як же я в тобі, хлопче, помилився!" — зітхнув гірко, а Валько з друзями вже мчав на заняття в секцію парусного спорту.
Оволодівши парусною справою, хлопці поробили луки, виготовили стріли для полювання на звірів.
Проте виявилось, що луки — зброя громіздка. Тоді хлопці змонтували розбірні луки із сталі. Вони були коротші, проте стріли входили в дерево тільки на піввістряка.