Не так вже й тісно на Землі

Сторінка 2 з 28

Давидов Анатолій

— Володимире Івановичу, а де ж тут хохулі водяться? — запитав Славко.

— Ген-ген за отими кущами,— показав удалечінь Володимир Іванович,— стариця зовсім близько підходить до основного русла.

Ранок зустріли на березі стариці. Ось-ось мало зійти сонце. Промені вже золотили небокрай. Паморочило настояне на росяних травах повітря. Володимир Іванович обережно підійшов до води, оглянувся довкола. Високий пеньок, неподалік дві топольки, а на другому березі зарості вільшаника...

— Тут!

Місце для зйомки вибрали у верболозі. Велетенський кущ утворив таке шатро, що під його вітами можна було сховатися навіть чималій кіногрупі.

Славко не пам'ятав, щоб удача приходила до нього отак одразу. Не встигли зняти чохли з кінокамери, як Іра прошепотіла:

— Дивіться!

На поверхню виринула бура тваринка. Вона на якусь мить розпласталася на воді, так що стало видно товстий голий хвіст, а потім зникла в заростях стрілиці. Невдовзі хохуля знову виринула, тримаючи у зубах зелене стебельце.

Саме в цей момент запрацювала Славкова кінокамера. Хлопець хотів зняти хохулю крупним планом. Іра не зводила з неї бінокля. Петько нагвинчував на фотоапарат телеоб'єктив.

А хохуля таке виробляла посеред річки, що у дітей дух перехоплювало: то пірнала, то лягала пластом на поверхні води, то крутилася, мов цуценя, дістаючи свого хвоста.

Ось до звірка підпливло ще троє хохуль, і вони затіяли гру. Били по воді лапами, здіймаючи навколо бризки.

Петько аж підстрибував від задоволення. З усіх боків заходив, щоб краще на них роздивитися, поки оступився і впав.

Хохулі на мить заніміли, а потім разом пірнули під воду.

— Ну й Петько! — буркнула Іра.

— Хохулі короткозорі,— пояснив Володимир Іванович,— а чують добре.

Сполохані звірки більше не з'явилися. Тоді діти спустилися до стариці, і Володимир Іванович показав під водою вхід до нори хохулі, де лежала купа мушель різних молюсків.

— Підземні ходи звірки риють довгі, до десяти метрів. Ведуть вони до гнізда, розташованого вище над рівнем води, недалеко від поверхні грунту. Гніздо вистелене сухим листям осоки, мохом, травою. А тепер придивіться до дна. Що ви там бачите?

— Канавки якісь! — промовила Іра.— Хто їх вирив?

— Хохулі. Вони потрібні звіркам, щоб краще орієнтуватися і знаходити дорогу додому. А ще ці канавки відіграють роль пасток, куди падають молюски, п'явки, черв'яки, личинки жуків. Слабозорим звіркам тільки й роботи, що збирати таку поживу. Хохулі хапають тільки ту здобич, яка втікає. А якщо тваринка чи якась комаха застигає на місці — хохулі обходять її і продовжують пошуки.

Поки Іра з Славком готували на багатті обід, Петько дістав визначник, і з малюнка глянуло на нього пухнасте, дещо схоже на крота звірятко. Витягнута хоботком мордочка, маленькі очі, кігтисті короткі лапи з перетинками. Так ось чого вони так добре плавають!

— Чому ж все-таки зникають ці звірки? — Іра й собі стала розглядати малюнок.

— Тут про все написано,— поплескав Петько долонею по довіднику.— В основному, Іро, через ваш, жіночий, рід постраждали хохулі. Ще в середині минулого століття вони зустрічалися досить часто. А потім пішла мода на їхнє хутро. Мало зовсім не знищили звірка. І тільки за Радянської влади було заборонено полювання на хохулю.

— Нічого ти, Петре, не розумієш у моді,— пирхнула Іра.— Тоді з хохулі шили шуби більше для чоловіків, аніж для жінок!

— А чи знаєте ви,— озвався Володимир Іванович,— що хохулі з'явилися на землі близько тридцяти мільйонів років тому? Більшість їхніх сучасників давно вимерли, а вони не лише вижили, але й повністю зберегли свої риси. В цьому їхня величезна цінність для зоологів, які вивчають еволюцію тваринного світу.

Ще довго сиділи біля багаття. І вже коли залазили в спальні мішки, Іра запитала у Володимира Івановича, чи довго вони пробудуть в цих мальовничих місцях.

— З тиждень. Крім хохулі, сподіваюся, зустрінемо тут вухатого їжака, байбака; можливо, нам трапиться й перев'язка, а з птахів — степовий орел, орел-карлик. Так що роботи — непочатий край.

ЗНАЙОМІ НЕЗНАЙОМЦІ

Строкаті бестії. Чим відрізняються граки від галок, ворони від круків. Крилаті мисливці

Найзапеклішими ворогами кіноаматорів виявилися сороки. Тільки-но націлиш об'єктив на якусь пташку, як на сусідньому дереві застрекоче ця чорно-біла бестія і все живе довкола ховається у найдальші шпарки. Славка спочатку це не дуже засмутило.

— Зніму фільм про сорок! — вирішив.

Знайшов їхнє гніздо, замаскувався. Але сороки до гнізда не поспішали. Помітили, де причаївся хлопець, і зчинили над ним галас. "І все-таки я вас перехитрю!" — усміхнувся сам до себе Славко.

До кінокамери, встановленої на штативі, приладнав спеціальний пристрій, який автоматично вмикав апаратуру через кожні півгодини, а сам, весело насвистуючи, попрямував до річки. Хлопець уже зняв одяг, поспішаючи швидше кинутися в прохолодну воду. Та щось примусило його обернутися. Який жах! На місці, де він залишив кінокамеру, вирувала чорно-біла хмара птахів. Славко стрімголов помчав назад, розмахуючи палицею. Сороки порозліталися, повсідалися на деревах і, на диво, замовкли, придивляючись, що робитиме хлопець. А той мало не заплакав, побачивши, що птахи звалили кінокамеру на траву. Як він міг забути, що сорок приваблює все блискуче!

— Тепер стривайте! — Хлопчик став видиратися на дерево. Коли доліз до сорочого гнізда, птахи кинулися на нього в атаку. Довелося виламати гілку й тримати її, мов щит, над головою. А сам роздивлявся сороче житло. Було воно із товстих сучків, переплетених стеблами трави і скріплених глиною. Славко заглянув усередину, гадаючи, що там сидять пташенята, бо звідки в птахів така войовничість. На підстилці з моху, травички та шерсті нікого не було. "Виходить, молодь уже залишила домівку",— пожалкував хлопець. Відвів убік кінокамеру й зняв сорок, які вперто його атакували. Збирався спускатися вниз, як

раптом помітив над собою двох сороченят. Ті заметушилися, мало не попадали з дерева.

— Спокійно,— промовив до них Славко.— Я вже злажу!

Вийшов із-за куща Петько.

— Чого обідати не йдеш?

— Погнався за сороками.

— Теж мені захоплення! — посміхнувся Петько.— Чи ж треба було далеко їхати, щоб витрачати стрічку на якихось сорок? їх скрізь повно. Навіть поблизу міст побільшало цих галасух. Чого доброго, тепер зніматимеш галок, он їх скільки на тополях!