З того дня стало в мене з граматикою діло на мазі: послухаю уважно на уроці, а вдома сам, без нікого, дійду, що воно й до чого. А от з арифметикою в мене, як було "незадовільно", так далі і лишилось. Інші вже складати й віднімати дроби навчились, а я ще й досі не збагну, що то воно таке дріб. Дивлюсь на дробні цифри, а вони мені — як китайські літери^— тільки миготять в очах, а нічого в них не второпаю. "Це, мабуть, я тільки до арифметики нездібний",— думаю собі і гірко мені, що та арифметика з дробами поперек дороги мені стоїть.
Учитель арифметики був з молодих, заклопотаних, усе поспішав кудись. Кінчить урок — і тільки ми його й бачили. Поставив мені вдруге "незадовільно" і мелькнув з класу. Виходжу я того дня останнім із школи, а тут Степан Васильович із шкільного садка йде з прутиком у руці.
— Чого це ти, Михаиле, знову сумний?
— Та до арифметики я нездібний...
— Що таке? Ану розкажи.
Присів він зо мною на шкільному ґанку, і я йому розповів, як мені дроби в голові не вміщаються. Вислухав він мене і знову його обличчя заясніло в усмішці:
— І скажеш же таке—"нездібний"!.. Ну, давай удвох розберемось, що то за штука дріб. Бачиш у мене прут у руці? Скільки я маю прутів? ,
— Одного.
— Так, одного. А тепер я переломив його надвоє— скільки половинок?
— Дві.
— А тепер кожну половинку ламаю надвоє,— скільки то буде від цілого прута кожний цей цурпалок?
— Четверта частина прута.
— О! Бачиш? А ти: "Нездібний, нездібний"! Казав же тобі, що не святі горшки ліплять,— і знову сміється.
Почав я мимоволі сміятись. З самого себе смішно: таке воно просте, ті дроби, нічого мудрого в них нема, то я сам заворожив себе. Отут на шкільному ґанку навчився я на тих паличках складати й віднімати дроби, а голов-не,відтоді назавжди викинув з голови думки про нездібність. Нема нічого такого, що його не можна було б зрозуміти й вивчити. То тільки здуру ману на себе напускають, мовляв, нездібний та незугарний. Треба Лиш захотіти та напружитись, коли тобі важко. І все!
Школу кінчив я на "відмінно" і до інституту легко склав вступні іспити. Був я вже студентом. І ось у серпні 1932 року приїхав з практики до батьків на кілька днів до Києва перед початком навчання. І дізнався я, що тиждень тому поховали на Байковому цвинтарі нашого любого вчителя, Степана Васильовича Панасенка, видатного українського письменника Степана Васильченка. Тяжко мені стало, немов я рідного батька втратив, а може, й більше щось. Пішов я на Байків цвинтар, поклав на свіжу могилку букет айстр і пригадав, як він любив проліски та сон. Жаль мене охопив, що нема наприкінці літа цих перших квітів весни, а то я ними всю могилу б всипав. Стою я над маленьким горбочком сирої землі, і не вірить-ся мені, що вже нема на світі того прекрасного вчителя. І все мені здається, що десь він ще є, десь каже якомусь "нездібному", як мені колись:
"І скажеш же таке! Та не святі горшки ж лйілять!"
Дядя Михайло замовк, замислившись, мовчали і його слухачі.
Кость дав собі слово з нового навчального року неодмінно надолужити алгебру, а Павликові було шкода, що помер веселий учитель, а то б Павлик спитав його, як треба краще взятись за англійську мову, що так важко дається йому. І навіть Сашко подумав, чи не слід йому вже почати вчитись арифметики, щоб скоріше стати капітаном або боцманом.