Семінарист. Адже в хижі на трямочку висить старий лапсердак.
Дяк. Так то ж мій... А я в чім буду ходить?
Семінарист. Чи чуєте, тату... на вас ото є одежина, а в чоловіка, бачте, немає,— руб'я... дайте йому... ми собі справим...
Дяк. Ну, хай бере... на бога надія...
ЯВА 9 Ті ж і Оверко.
Оверко. Я вже й справився. Це вже й Явтух прителі-пався! Що це він у вас за поштаря?
Дяк. Еге... Ми, Оверко Васильович, взяли його до себе.
Оверко (скрутнув головою, убік). Не по-хазяйськи... аби більше з'їжі, дармоїдства...
Семінарист. Ідіть уже передягайтесь.
Оверко. Так тебе, голубе сивий, мої собаки покудов-чили?! Нащо ти на їх тюкав, лякав?
Явтух. Еге, то я, мовляв, лякав їх, а вони, бісове насіння, взяли, мовляв, та одурили мене,— он що зробили!.. Ну, вдруге вже, мовляв, лиху годину одурять... Я не дурний. Візьму прямо присішок і, їй-бо, до цурки виб'ю. Я покажу їм Явтуха.
Оверко. Ото, може, й так! (Сміється.) Молодець Явтух. Семінарист. Ідіть уже передягайтесь, а то ще справді заходитесь собак бить. Явтух. Що?
Семінарист. Передягайтесь ідіть. Явтух. Га? Де?
Дяк і дячиха. Ну, вже й дурило, нівроку тобі. Явтух. Га?
Оверко сміється.
Семінарист. Слухайте-бо сюди!.. У хижі на трямочку висить старий лапсердак. Підіть візьміть його і надіньте замість сіряка... Чуєте?..
Явтух. Га? Цебто, мовляв, мені надіть? Ге-ге... Паном буду! Чудасія... (Пішов.)
ЯВА 10 Т і ж без Явтуха.
Оверко. Чудний Явтух... Еге... Так вам, мовляли, зараз гроші нужні?.. Так... Можна... (Виймає з кишені калитку.) Оце й вони. (Викладає на стіл.) 50 рівно, хоч і перелічіть...
Всі. Спасибі!.. Дай боже вам здоров'я і щастя!
Семінарист (дивиться, забирає). Так, 50!.. Сердечно дякуєм вам, Оверко Васильович. (Тисне йому руку.)
Дячиха. Заховай же їх зараз у чемодан, наспід, щоб, бува, в машині жулики не добрались, а то...
С е м і н а р и с т. Та то я знаю... оце вам, Оверко Васильович, і вексель... дивіться — так?
Оверко (бере, дивиться). Так, так.
Семінарист ховає гроші в чемодан.
Дяк. Ну, спасибі ж вам, Оверко Васильович, що зарятували. Тепер, як то кажуть, і ми не загинем і гроші ваші не пропадуть.
Дячиха. Ні-ні... не пропадуть. Вася тільки получить місце, так і оддасть.
О в е р к о. Та ще, може, я з вас і зовсім їх не братиму... Може, поки що, то ми й породнимося.
Всі незрозуміло дивляться.
Оверко. Тут нігде правди діти: у вас Вася, а в мене Галя, то ще, може, й сватами будем.
Семінарист (убік). Ой! (Береться за груди.) Яке щастя! Галя!.. Душечка!..
Дяк (радісно). Невже ж би ви віддади за нас Галю?!
Дячиха. Ми ж які бідні!
Оверко. Нічого... Ми з старою запримітили, що вони покохали одно другого, і нарошне про це балакали, так виходить, що бідність ваша Васі не страшна,— вони будуть батюшкою, а Галя матушкою, то й житимуть... ще як і житимуть! Тепер батюшки тільки й живуть: руга, дохід, повага!.. Прямо, Василь Стратонович, як кінчите семінарію, так і засилайте старостів — не бійтесь — гарбуза не буде.
Семінарист. О, я щасливий!.. Ви даєте мені щастя!.. (Цілує Оверка.)
Дячиха (до дяка). Прямо щастя: за нею приданого скільки!..
Дяк. Боже милосердний!.. Дякуєм тобі!.. Це ти даєш нам таке несподіване щастя!..
Оверко. Так ото, чуєте, так!.. Як охота ваша, засилайте — віддам.
Семінарист. Ой Оверко Васильович!.. Я вже давно міркую про це, вже й з Галею поладнав, но ніколи не осмілюсь вам натякнуть та все так і млію душею: чи віддасте її за мене, чи ні... А тепер... я без краю щасливий... щасливий... од вас самих чую безцінне слово "віддам"! Тепер все, чого мені треба, здається, є... є для таємної жизні душі незрозумлива дивна природа і для пекучих бажаній серця є любочка Галя... (Помовчав.) Тільки... о небо!.. Чого до сієї світлої радості примішується пекельна туга, чого на душі так робиться тяжко?!
Оверко. Того, що оце вам треба од'їжджать, а ви привикли за літо дома, звиклись з товариством... от воно, мовляв, і робиться тяжко, як здумаєш, що треба це кидать.
Дяк. Так, так... А в семінарії звикнеш, то вп'ять звідтіля не хотітиметься їхать... Це з усяким буває.
Семінарист. Може... тільки, здається, ні... А може, хто Галю одіб'є від мене?..
Оверко. Боже сохрани! Та я не дам нікому й забалакать з нею. Кого побачу з парубків, так і пір'я обіб'ю. Не бійтесь нічого. На мене надійтесь: я як сказав, так і буде.
Стук і голос із сіней. А чортов одверок — отак гтрахнулся!.. Пропал лоб.
Голос другий. Ха-ха-ха! Заблудили? Сюди йдіть!,
Оверко. Що воно там плентається?!.
Семінарист. А, це мої товариші... йдуть випроводжать мене.
ЯВА И
Ті ж, учитель і писар.
Писар (увіходячи і держачись за лоб). Ну, ето так!.. Прямой ахвект, чорт би єво взял!.. Моє почтеніє!.. (Чоломкається з семінаристом і Оверком, до Оверка.) Как ваше здоров'ячко?..
Учитель. Доброго здоров'я. (Те ж з семінаристом.)
Семінарист. Здрастуйте, здрастуйте! Спасибі, що прийшли... сідайте!.. Та що таке, Саврадим Сковородинович?..
Писар. Да што ж!., понастановили одверков, ето, как єво, нікуда не соответствующих, с сучками, да кривих, да, і ето, колоті лоба.
Семінарист. Що ж робить? Простіть!..
Д я к. Звиніть, Саврадим Сковородинович... ні за що кращих поставить.
Дячиха. Еге, ні за що, ні за що: така бідність, господи!..
П и с а р. А почему, напрімєр, у нас у канцелярії нет таковой юрунди: там, нібойсь, нікада ні набйош лоба,— всьо в надлежащей ісправності — прелість!..
Семінарист. Ех, Саврадим Сковородинович!.. не скрізь канцелярії... простіть... Якщо дуже вдарило, то, може, вам перев'язку зробить?
Писар. Што мнє твоя перев'язка! Вот у меня в городе єсть дохтор крепко знакомий, з каковим я живу на дружи-ськую ногу,— і руку мнє подайоть,— так вот, когда я до ніво поєду, то он мнє по дружиськой знакомости апиляц... тоісь, как єво, апирацію учініть. Вот ето дело!..
Семінарист. Може...
Оверко (убік до дяка і дячихи). Ти ба!.. От ти й знай!., дохтор ручку подає!.. От тобі й Саврадим Сковородинович!..
Балакать-бо здорово може... що то значить на всі прахтики учений і розумний чоловік!..
Учитель. Ну, Василь Стратонович, скоро їдеш?
Семінарист. Скоро, скоро...
Писар. А завтрак, чи то пак, как єво, ужин поспєл? З горілкою?..