Елькуна випустив Тоня з рук, але його дикий погляд, повний ненависті, ані на хвилю не змигував з паничевого лиця. А Тоньо немов остив, окріп якось. Страшна погроза смерті разом оглушила його, пришибла всі слабші почуття, немов морозом зварила душу. Блідий, остовпілий, він стояв на однім місці і не зводив очей з окривавленого, на траві лежачого жидка. Його страшного товариша він немов і не бачив зовсім.
— Ох, Елькуно, води! Ще промий! Ох, нога, нога болить! Води холодної, промий!
Велетень приніс в пригорщах води і почав промивати ногу. Коли нахилився над недужого, той пошептав йому щось до уха. Нога все ще таки була кривава.
— Ну, паничу, — сказав Елькуна трохи ніби лагідніше, — самі бачите, якого нещастя ви нам наробили. Що тепер буде? Ми люди бідні, зарібники, — де ми тепер подіємось, що заробимо?
— Та про те не бійтеся, — сказав Тоньо, прийшовши трохи до себе, — вже татко не такі, — як дізнаються, що за нещастя сталось, то все вам надолужать. І доктора привезуть, і примістять хорого у себе, поки не поздоровіє.
— Ох, дай боже здоровля вашому таткові, — простогнав ранений. — Приміщувати нас не треба, бо ми з того самого села, де ваш татко дідичем.
— Ви з того самого села? — зачудований, скрикнув Тоньо, — як се може бути? Адже я вас ніколи не бачив.
— Бо ми вже двадцять літ, як ту не були. Наш тато ту шинкував, ще вашого тата ту не було. І грунт ту купив, якраз против двора, там і вмер, літ тому десять буде.
— Ох, тота пустка — то ваша батьківщина! — скрикнув Тоньо.
— Так, проше ясного панича. А ми ходили на заробок, щастя шукати по світу. Ох, де єго нині найти? Як пішли бідні, так і вертаємо бідні! А тепер ще таке нещастя — на ноги вже, певно, ходити не буду! І що ми зробимо, що ми почнемо? — бідкався ранений жидок.
— Та чи справді ви так дуже ранені? Може, то лиш так, не дуже? Адже стрільба була шротом набита.
— Ох, шротом, та ввесь ладунок в мене попав; і в ноги і в руки, і в лице! Ще добре, що не в око. Так як підкосило мене відразу, — стрімголов упав я в яр, троха в додатку всіх костей не поломав об каміння. Ох, ох!
— Та почекайте ж, нехай я подивлюся на ваші рани. Брат ваш, бачу, не вміє коло них ходити. Кілько миє, а ще не змив. Ану, я попробую.
— Ох, ні ні! — затріпотався жидок, мов у великім болю. — Не треба, не рушайте мене! Нехай уже брат!
— Але що вам шкодить? Я троха розуміюсь на ранах. Може, там де шроти зав’язли, повиймати треба?
— Ни, то хіба ви повиймаєте? — знов грізно спитав Елькуна.
— Але все-таки промити треба добре, щоб побачити, — відказав Тоньо.
— Пане, — сказав Елькуна, — се ми й без вас знаємо! Дайте спокій брату. Не досить, що від вас такий біль терпить, ще й докучати йому будете? От воліли б дати, що маєте, грошей на ліки!
Тоньо не мав грошей; на вакаціях йому й не було їх треба. Тому-то в його кишенях назбиралось їх ледве на одного гульдена.
— От і весь мій скарб, — сказав він, викладаючи ті гроші на долоню. — Візьміть і се тим часом.
— Що то, ви з нас жартуєте? — нахмурився Елькуна.
— Ні, не жартую, але не маю більше.
— Е, байки говорите! Ану, дайте, я пошукаю!
І Елькуна подався, щоб шукати у Тоня в кишенях. Але се обурило хлопця. Він відступився кроком назад і крикнув, червоніючи:
— Що, ти, поганче, мене рабувати хочеш? Проч від мене! Знаєш, хто я, — приходь до хати, коли маєш претензію! А він мене ту обшукувати буде!
Лице Елькуни налилося кров’ю: він зціпив зуби, і бачилось, що в тій хвилі кинеться і задушить Тоня.
— Ох, Елькуно, — озвався голос раненого, — дай спокій пурецові! Він як буде мати, то, певно, дасть. А як не має більше, то й то добре. Дайте, пурец!
І в свою окривавлену долоню він приняв купку срібних та мідяних грошей, поплював їх, пошептав щось і сховав за пазуху, не встаючи з землі і не перестаючи стогнати.
— О, пурец, певно, думає, що на тім конець? — не то говорив, не то бурчав Елькуна своїм густим басом. — Пострілити бідного жида, та й потому кинути йому дві шістки, як собаці! Ні, ми до суду підемо, там свого допімнемося!
— Але зачим вам до суду? Хіба ж я вам що перечу? — звинявся Тоньо. — От почекайте, я зараз верну! — І він скочив горі ярком, виліз на стежку і глянув долі, за Едмундом. Він знав, що Едмунд звичайно носить при собі більше грошей, бо від матері дістає потай батька. Але Едмунда не було на стежці. Очевидно, почувши грізні крики Елькуни, він дременув, лишаючи брата в западні. Заболіло серце у хлопця, але тут же й подумав: "Ну, що ж він мав робити? Адже міг догадуватись, що мені не поможе, то зачим ще й себе наражати? Добре зробив!" Так міркував собі Тоньо і старався усправедливити Едмундову трусливість, але серце його не переставало щеміти. Він знав, що брат його не любить і що задля нього, певно, не наразив би так без намислу свого життя, як він оце вже другий раз сьогодні. Але що було діяти! Тоньо думав, чи бігти дальше за братом, чи вертати ще до жидів? Він їм казав чекати і прирік зараз вернутись, надіючись взяти у брата більше грошей і дати їм. Але тепер хто зна, чи догонить він брата і коли? А за той час ранений може кров’ю стекти. Він вернувся, не надумуючись довго.
— Ту десь був мій брат, — сказав він, — я надіявся від нього грошей дістати і був би дав вам. Але його вже нема. Що ж думаєте робити?
— Я раненого лишаю ту на місці, а сам іду до Дрогобича до суду, — сказав Елькуна.
— Але бійтеся бога, він ту за той час умре! — скрикнув Тоньо.
— Се мене нічого не обходить! Робіть з ним, що хочете.
— Але як же се можна — брата лишати?
— А що ж я йому поможу, хоч буду й сидіти коло нього?
А хоч занесу його в село, то хіба маю за що йому поміч дати?
— Але ж я вам дам, що хочете! Всяку поміч будете мати, лиш не дайте йому ту кров’ю стекти! Несіть в село, несіть просто до двора!
— Ого, знаю я вас! — крикнув Елькуна. — Несіть до двора, а там собаками витровите, хорого під пліт викинете! Ні, не хочу.
— Ну, то що ж буде?
— А от що буде. Маєте півгодини часу. Біжіть додому чи куди хочете і принесіть нам сто ринських. То буде вам чистий спокій. А як ні, то вам ту хорого лишу, а сам іду до суду до Дрогобича.
Тоньо не мав ясного поняття о суді. Живо почуваючи, що тим людям сталася кривда, боявся суду, як якоїсь сліпої караючої сили, і бажав направити зло. Але сто гульденів! Відки тут взяти таку суму? Батько його не багатий, а тут ще косовиця, жнива надходять, грошей і так позичати прийдеться! Бідний хлопець почув, що йому починає в голові шуміти і світ в очах крутиться.