Не спитавши броду

Сторінка 47 з 48

Франко Іван

— Ось мені й сказівка, — сказав сам до себе Борис. — Без широких замахів, але й без блуканини, прямою, хоч і вузькою стежечкою, до цілі!

Сів на камені, щоб спочити хвилю, і аж тепер видобув з кишені той пакетик, що поночі кинула йому пані Міхонська. На конверті стояло написано одне слово: Борисові. Борис затремтів, приглянувшися почеркові того письма,— се було письмо Густі. Ах, Міхонська здурила його! Вона перехопила се письмо, вона обманом хотіла його задержати, обпутати в свої сіті! А Густя, Густя! Що вона пише йому? Невже його підозріння мали б показатися справедливими? Невже Міхонська сказала правду? Але ні, не може бути! Коли б Густя погорджувала ним, то й не відписала б йому. Але все-таки мусить же щось бути в тім письмі таке, на чім Міхонська оперла свої закиди. Він держав в руці сей кусник білого паперу, сю розпечатану конверту, і не осмілювався заглянути до її нутра. Помимо всього, що лучилось, він чув, що любить Густю так, як нікого ще не любив у житті. А се письмо мало бути твердим, неоспоримим документом, котрий може або утвердити його любов, або знівечити її до самої основи. Вкінці зважився, видобув з конверти маленький рожевий листок, розгорнув його і впився очима в дрібне чепурненьке письмо, котрим він був покритий. Ось що писала Густя:

"Шановний пане!

Ви кажете, що все, все готові віддати, щоб дійти до посідання моєї руки. Признаюсь Вам, сього я від Вас не надіялася. Коли я полюбила Вас, то я полюбила більш патріота і народовця, ніж мужчину. Тепер бачу, що Ви такої любові не стоїли. Що ви поїхали туди, се болить мене задля Вас самих, але не гніває задля переступлення моєї волі. Моя воля нікому не закон, а Вам найменше. Ви просите мене о вияснення "темного діла". Як я Вам його виясню, коли воно й для мене темне? Одно тілько скажу: хто любить, той не повинен задля яких-небудь "темних діл" допускатися нерозважних, компромітуючих кроків. Щоб Ви се зробили з якогось мусу, сьому не вірю. Знаєте, що каже Лессінг: "Kein Mensch muss müssen"*, отже, й Ви не мусили. Ви просите, щоб я не відбирала Вам надії. Невже ж я могла або думала се коли-небудь робити? Тілько ж мені здається, що Ваші надії повинні поперед всього бути звернені на осягнення високих, народних цілей, а не осідати завчасно на дрібних, особистих цілях. Що я Вашою не можу бути, се натепер моє особисте переконання, оперте на поважних причинах, котрих тут вияснювати не буду, котрих, впрочім, з написаного досі й самі можете легко догадатись. Стискаю Вашу руку Густя".

Борис сидів і очей не відривав від того письма. Йому зробилося разом так солодко і легко, і встидно, і важко. Письмо, в котрім Міхонська бачила погорду, показалось йому таким повним ніжної любові, і доброти, і щирості. Він притулив до уст сю дорогоцінну карточку і покривав її гарячими поцілуями.

— Я не помиливсь, не помиливсь на тобі, зірко моя!— радувалось його серце. — Ти стоїш любові, і посвячення, і труду. А я, дурень, міг хоч на хвилю сумніватись о тобі! Але ні, відтепер не буду сумніватись. Відтепер єсть у мене зіронька, що не гасне і не схибляє з дороги. Я покажусь гідним тебе, осягну свою ціль! Наперед, Борисе, наперед! Тепер ти не сам на світі. Є серце, що разом з тобою б’ється до великих цілей, — не ошукай же його надій!

І він встав, сильний відзисканою надією, свіжий і смілий. Легким кроком рушив він в дорогу, ясним оком розглядався довкола. Був немов новонароджений, мов дитина, котру все радує, все бавить і займає, бо був щасливий, бо те чисте, молоде щастя наповнювало серце аж по край і переливалось з серця на цілу природу, золотило кожну травку, таємними чарами обливало кожну деревину, змінювало свист коса і цвірінькання чижика в якусь чудову мелодію. Він ішов випрямлений вниз стежкою з своїм невеличким пакунком на плечах, підняв на стежці покинену вівчарями паличку і, підпираючись нею, щез в темно-зеленій лісовій прогалині.

Пані Міхонська тої ночі, вернувшись від Бориса, також не могла заснути. Хвилева невдача її замислу зовсім не придавила її. Вона надіялась, що Густин лист доб’є Бориса і кине його в її рамена. Правда, нинішня невдача боліла її і ще дужче розпалювала її жагу, але вона мусила сказати собі, що поступила надто прудко, нахрапом, тим часом коли в таких речах час найліпший помічник.

— Та ба, — зітхала вона, — якби-то мені не так важко чекати! Якби-то я не боялася, що його у мене видруть! Коли б нині було удалось, я була б хоч через половину мала таку певність. Він чувся б зобов’язаним і не відступив би так легко! Але що ж, ще не страчене моє діло. Не вдалось тепер, то вдасться в четвер. Адже ж він не залізний,— прийде така хвиля, що й він не встоїть. — І вона почала обдумувати тисячні плани та способи, комбінувала і обчислювала найменші дрібниці з тим чисто жіночим спритом, котрий уміє давно задуманий план вивести мов якусь зовсім природну, а неожидану случайність. Аж над раном важкий, неспокійний сон склепив її повіки. Та й то здавалось їй, що спала лиш коротку хвилину, коли схопилась перелякана. їй снилось, що якась невидима рука годує її ячмінною половою, напихає їй повне горло, повні груди, душить, тамує віддих, спиняє биття серця. Вона скрикнула і схопилась на рівні ноги, хитаючись, мов п’яна. Комната крутилась перед її очима, всі предмети розпливались у червоні круглі плями. Кілька день уже її мучили такі страшні сни, а будило страшне биття серця і прилив крові до голови. Нараз, мов наполохана якимсь невидимим страховищем, вона кинулась, як стояла, до Борисової спальні. Треба було перейти батькову спальню, що заразом служила їдальнею, і середній, прихожий покій. Батько спав, розкрившись. З якимсь обридженням вона кинула оком на його голі, висхлі, мов скіпки, ноги, на його волохаті груди, що звільна, важко піднімались при віддиху. В прихожім покою було пусто, двері до салоника були підхилені. "Певно, я не зачинила, виходячи вночі відси", — мигнуло їй крізь думку. Швидко заглянула досередини — Борисова постіль була пуста. Одеревіла на місці, але зараз же голосно сказала, щоб самій собі додати відваги:

— Певно, встав і вийшов надвір.