— Що вам такого, пане Борисе? — спитала його пані Міхонська, немов случайно перестрічаючи його в садку. Вона також була чогось зрушена, лице почервоніло, груди то піднімались, то опускались живо. Та не бачив сього Борис, не до того було йому.
— Що ж би мені мало бути, — озвався він, очевидно не рад тій стрічі.
— Слухайте, пане, — сказала вона з дивним якимсь усміхом. — Вас колись в гімназії славили Епамінондою, говорили, що ви ні за що в світі не збрешете. Як би я рада хвильку поговорити з таким чоловіком, о котрім могла б знати, що він буде говорити мені о всім чисту і щиру правду!
Борис пильно глянув на неї, не розуміючи, до чого змагає сей незвичайний вступ.
— Так ви, пані, думаєте, що я змінився против давнього, що брешу?
— Що ж, негарно було б такому дорогому гостеві казати щось подібного, але коли вже на те пішло, щоб правду сказати, то так.
— І по чім же ви, пані, судите?
— По чім я суджу? Гм! Ну, то скажіть же мені по правді, як ви стоїте з панною Трацькою?
— Ніяк не стою. Пізнались, розстались, та й годі.
— Чи справді годі? Чи справді між пізнанням і розстанням нічого не було?
— Пані, — сказав уражений Борис, — ви не маєте права о те питатися. І нащо вам се знати?
— Знаю, що не маю права, — спокійно відказала пані Міхонська, — але впевняю вас, що для мене се річ троха чи не так само важна, як і для вас.
— Не розумію вас, пані, — сказав Борис. — Чим може бути для вас важним те, що я або хто другий собі думав, марив та фантазував?
— Щодо кого другого, то справді все те мені зовсім рівнодушне, але щодо вас, то ні.
— Щодо мене? Як же се так?
— Бо я вас люблю, — сказала пані Міхонська, не спускаючи з нього своїх палких очей.
— Пані, — сказав Борис, — позвольте вас попросити о одну річ.
— Що такого?
— Не згадуйте більше о тім, не повторяйте того слова! Коли б ви знали, як болюче разить воно мою душу, які важкі спомини будить в моїй тямі, то ви й самі порозуміли б, що вже одних сих споминів досить, щоб нас розділити назавсіди.
— Що ж се за спомини такі? Я нічого такого не знаю,— сказала півголосом пані Міхонська, схиляючи очі вниз.
— Не прогнівайтесь на мене, пані, — відказав Борис,— але я не можу вам сього розказати. Прошу тільки вірити мойому слову. Впрочім, ви й самі, може, догадуєтесь потроха всего.
— Нічого не догадуюсь. Що ж се такого, скажіть на милість божу, не мучте мене!
— Невже ж ви, пані, не пригадуєте собі нашої першої стрічі?
— Пригадую. Ну, і що ж з того? Хіба се така вже страшна річ?
— Ні о кім не суджу, але для мене вона була страшна. І невже ви, пані, не тямите, що в три дні опісля помер ваш муж?
— Тямлю, і знов не бачу, що в тім такого страшного.
— І невже ви не допускаєте ніякого зв’язку між одним фактом і другим?
— Що, що ви мовите?
— Нічого я не мовлю, тілько питаюсь вас!
— Зв’язку між одним фактом а другим? Який тут може бути зв’язок? Мій муж був віддавна хорий, — ну, і вмер. Мій муж не знав нічого...
— Думаєте, що не знав?
— Не міг, не міг нічого знати!
— Помиляєтесь, пані,— він все знав.
— Все знав? Се не може бути! Від кого ж міг він про се дізнатися? Хто міг йому се сказати?
— Я, пані.
— Ви? Нещасний! Так ви убили його!
— Ні, пані, правда убила його. Я не перечу, що й я ту дещо винен, але признайте; пані, що не сам.
— О, мій боже, мій боже! — ридала пані.
— Признаєте тепер, пані, що нам годі думати о любві і о всяких подібних річах, бо між нами стоїть труп вашого мужа, а мого найліпшого вчителя, мого другого батька.
Тим часом пані кинулась на лавочку під розлогою яблунею і сиділа мов зламана, заклинивши руки над головою. По лицях її котились сльози і падали на чорну вдівську сукню, котру вона носила після мужа. Борис стояв перед нею з похиленою головою, сумний, задуманий.
— О, я нещаслива, — ридала пані, ламаючи руки,— пропала моя доля! І чим я в бога винна, що дав мені кров гарячу і бажання життя? Чи ж за те, за одне те я маю марно гинути, пропадати? Борисе, милий мій, — скрикнула вона, зриваючись і хапаючи його за руки, — молю тя Христом богом, не кидай мене, не погорджуй мною! Роби зо мною, що хочеш, карай мене, як тобі подобається, тілько не кидай мене! Ох, коли б ти знав, як я тебе люблю! Ніхто тебе так не любив і не буде любити! Забудь тоту куклу, що робила собі іграшку з твого серця, — вона не стоїть одного волоска з твоєї голови! Жий зо мною! Я буду тобі вірною дружиною, буду тобі слугою, чим хочеш, тілько не відтручуй мене! Бачиш, я женщина і шляхтянка, а я не то що не цураюсь тебе, хлопського сина, я руки твої цілую, — не погорджуй мною!
І вона в безумній жарі притисла його руки до своїх уст і почала цілувати їх. Борис стояв, мов оголомшений, мов прибитий тим наглим вибухом довго здержуваного чуття. Він не знав, що йому діяти, І надармо силувався відняти свої руки від уст молодої вдови.
— Пані, — сказав він,— змилуйтесь, схаменіться! Ще хто побачить!
— А, що мені до того! — скрикнула вона, запаленівши ціла, — нехай бачить хто хоче! Я плюю на всіх! Я вільна і можу робити, що мені подобається. Борисе, милий мій, скажи, ти не відтручуєш мене?
— Змилуйтесь надо мною, пані, — сказав Борис. — Я ж вам іно що висказав свій погляд на наш стосунок. Що ж я можу вам більше сказати? Чи ж ви думаєте, що зв’язок наш серед таких обставин міг би бути щасливий, навіть коли б інших перешкод не було? А є ще й інші.
— Які, скажи! — ледве дух переводячи, прошептала Міхонська.
— У мене, пані, є родичі, прості селяни...
— Пусте, пусте, пусте! — замахала рукою пані Міхонська. — Спровадимо їх сюди, нехай жиють при нас. Мій батько недовго пожиє, а хоч і пожиє, то ви бачили самі, що він нікому води не закаламутить. Будемо жити разом, будемо робити і будемо мати!
— А по-друге, пані, що я? Недоварений студент. Таким я оставатись не хочу. Я мушу скінчити медицину, вже хоч би для того, щоб життя моє не було змарноване, щоб я на всякий случай мав о що руки зачепити.
— Хіба ж у мене вже так зовсім голо і пусто, щоб не було о що руки зачепити?
— Се у вас, пані, але не у мене. Я не хочу бути нічиїм слугою, але також і нічиїм тягарем. А по-друге, я хочу найти собі роботу, пожиточну й для ширшого загалу людей.