себе росою Борис поспішив на вершок. Вийшов, зупинився, зирнув навкруги і зітхнув глибоко. Вид був чудовий, якого і в горах доволі рідко запопасти. Круг нього розлилось одне одностайне безбережне море срібної мряки. Вона розливалась на всі боки, непрозорими своїми хвилями заливала всі долини, ліси та села. Вершки гір визирали з того моря, мов рідкі круглі острови. Сходяче сонце обливало ярким пурпуром тиху, злегка хвилясту поверхність того чародійського моря. Борисові очі залюбки плавали по тій пурпуровій площі, котра немов якимсь важким повивалом здаввлювала під собою все життя, всі думи і змагання тих тисяч живих істот, що десь там на дні її коріцмались. А на сході понад тим пурпуровим морем щосекундочки вистрілювали в небо величезні стовпи світла, граючого всіми фарбами веселки; звільна вони змінились в щиро-злоті, з стовпів зробились могучі ріки, а за ріками вилилось вкінці на поверхність мглистого моря й ціле море світла, виявилось пишне та величне сонце. Захвилювало мглисте море дужче і дужче і почало помалу розпливатися. Здорові його хвилі відривалися від долини і підбивалися вгору, вішались по лісках, шапками насідали на верхи гір, мов стада білої птиці розсідались по полонинах. І Бориса на хвилю закрила одна така хмарочка. Він нараз побачив себе посеред безлічі дрібнесеньких водяних пухириків, що якось живо, мов тривожно, тремтіли в повітрі, чіплялись за його одіж, зависали на волосках його руки, але швидко тріскали і щезали під сонячним промінням. Хмарка розтаяла. Борис ще раз глянув вниз і довкола, — пурпурове море щезло без сліду, мов сонний привид. Тільки білі-білі озера виднілись ще де-не-де, золоті бризки висіли над лісами, а зато мільйони брильянтів іскрилися по лугах та полонинах, переливаючись то червоними, то зеленими, то синіми іскрами. Від сходу потяг теплий вітер. Борис наставив до сонця свої босі, червоні від студені ноги, щоб огрілися. Він сів на вершку гори, на м’який моховий килим. Чувся самотнім. Вершок гори, на котрім він сидів, окружала з усіх боків темна стіна високого лісу; ліс той закривав перед ним село Н., тільки ген-ген, далеко внизу блищала якась жива пурпурова гадюка, що звивалась та немов рушала своєю лускою, — се був Стрий з його незлічимими закрутами та бистринами.
Борис сидів, впивався тим чудовим видом, надихувався якимсь дивним, чистим супокоєм. Ніякі думи не йшли йому до голови. Він ляг на траву і закрив очі, а перед ним все ще ярілось золоте сонячне світло, іскрилась роса, паленів у віддалі Стрий, бовванів темно-зеленою стіною могучий ліс. І нараз посеред того пишного та величного виображення, мов друге сонце, почало виринати бліде ніжне личко, з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калиновими губками, почала виринати зграбна, струнка стать Густі. Він стрепенувся, мов ужалений, розкрив очі, потер долонею чоло, а по хвилі знов склонив голову.
"Ну, що се зо мною сталось, — думалось йому. — Чи ти, Борисе, сказився, чи одурів, чи забув, що в твоїм бюджеті отсеї надзвичайної рубрики зовсім не преліміновано? Що тобі, хлопче, в голову заплило? Не забувай, що тобі ще до власного хліба щонайменше три роки осталося. Не забувай, що такий вузол зав’язати не штука, але з зав’язаним іноді жити важко приходиться!"
Встав на коліна, а відтак сів і похилив голову на руки.
— Ну й натякнула мені лиха година пхатись сюди! — проворкотів він. — Чого я сюди ліз, і сам не знаю. І отсе виджу, що стара на мене тими очима глядить, що на собаку, а той поганий панич і зирнути на мене не зволить, гірш собаки чимсь уважає, а я сиджу ту, засидівся, мов коріння пустити гадаю. І кілько разів уже збирався втікати, так не можу!
Борис повернувся на другий бік, бо сонце починало колоти в очі, і дав думам волю. Йому так живо пригадувались всі моменти його знакомства з Густею, всі розмови, стрічі і повітання з нею, всі її рухи, погляди та вирази лиця, і всім тим від першої хвилі аж дотепер вона чимраз більше та більше причаровувала його.
Та оце вже два дні минули, як він не бачив Густі. І до обіду не приходила, і зустрінути її ніде не міг. Питав у Тоня, чи не хора. Ні, каже, здорова, а так, чимось занята, то знов десь вийшла. Борис почув зразу якийсь біль у груді, немов там що увірвалось. Йому зробилося так якось нудно, тісно, погано в тім покою, в тім садку, в тій столовій, немов в хаті, в котрій не стало послідньої живої душі і лишилась пустка. Він зробивсь ще дужче мовчазливий, нервовий, роздразнений. Раз у раз здригав і оглядався на всі боки, немов боявся чийогось приходу і заразом нетерпливо дожидав його. Цілими днями він ходив сам, нічого не думаючи. Ніхто не мішав йому, бо Едмунд ходив в ліс на дрозди та шпаки, Тоньо сидів над книжкою та над віршами, а Густав ненастанно топтався по господарству, то знов зводив якісь довжезні торги та рахунки з жидами Гавою і Вовкуном, котрі тепер зробилися в дворі щоденними гістьми. Хіба з одним паном Трацьким лучалось йому частіше сходитися І заходити в розмови, та й тут Борис старався так повести річ, щоб Трацький звичайно розповідав, а він ішов обіч нього, нібито слухаючи та такаючи, а на ділі про своє думаючи.
І справді, в тих двох днях думка його разом пробудилася. Вражіння ослабли, зблідли крихту, і рефлексія прорвалась наверх. — Що се зо мною діється? — здивовано спитав сам себе Борис і не вмів на се питання найти відразу відповіді. Він почав пригадувати все пережите в тих кількох днях і наразі нічого не міг пригадати, тільки Густя, Густя, Густя одна мелькала в його споминах, носилася в його уяві, мов ясная зірка. Неясно якось мерещились йому і неприємні стрічі з Густавом, і шпигання Пані Трацької, і Тоньові поезії та його молодечі фантастичні вигляди на будуще, але все те, мов зів’яле листя на вітрі, крутилось, шелестіло і щезало, не лишаючи в душі його виразних слідів, ані одзвуків.
"Та ні, годі! — думав він, в немічних пориваннях змагаючись сам з собою, — треба добре роздумати се діло! Та ба, роздумати, коли у мене в голові мов замуровано, все ходором пішло. А треба рішитись, треба конче!"
І з тою постановою він сьогодні вийшов аж на гору, далеко від людей, за ліс, що закривав собою навіть вид того села і того двора, в котрім вона жила. Тут він холодним ранком, отвережений самою природою, освіжений її красою, вспокоєний її спокоєм, надіявся зібрати свої думки докупи, дійти до повної ясності і до твердої, незрушимої постанови. Та ось минула вже добра година, а він сидів на луці і думав — не думав, а марив, плив кудись на рожевих хвилях у незвісну даль, залиту якоюсь золотавою, полу прозірчастою мглою, і всюди, на тих хвилях, в тій мглі, далеко і туж при собі, він бачив одне — бліде прекрасне задумане личко і хистку стать дівчини, що причарувала його до себе. І так любо, так солодко було йому марити о ній, бодай уявою плисти з нею по хвилях життя, що він сам поборював рідкі пориви своєї волі, що бажала вертати до дійсної дійсності.