— У, та й змучив же мене той незносний хлоп! — сказала вона. — Але бо й ти, Густю, — додала, по хвилі звертаючись до доньки,— бачиш, що се грубіян, чоловік без виховання, і не перестанеш з ним розмовляти. Я аж сама не знала, що зо мною діється, слухаючи його бесіди.
— Мама надто остро судять,— сказала немов в задумі Густя. — Мені він не видався ані грубіяном, ані чоловіком без виховання.
— Ха, ха, ха! А се хіба добрий тон закидати дамі, що не знає етнографії, не розуміє того, що говорить?
— Але ж се правда, моя мамо. Я ж справді етнографії не знаю. А хіба ж він для доброго тону мав брехати?
— Моя мила, я сего не жадаю, хоть добрий тон часом і сего вимагає. Але повинен знати, як сказати, коли що сказати і коли змовчати.
— Але мама йому відрізали,— сказав, сміючись, Едмунд, що тільки що ввійшов до покою. — Замовк, немов води в рот набрав.
— І чого він до нас приплентався?
— Та так, вандрує по горах. Я здибав його, як босяком, несучи черевики на плечах, і з підкоченими повиш колін штанами переходив вбрід через Стрий. А Тоньо взяв та й запросив його до нас.
— Фі! Зовсім по-хлопськи. І швидко ж піде?
— Не знаю. Тоньо казав, що швидше, як за кілька день, його й не пустить.
— Коли він мамі такий нелюбий,— сказала якось терпко Густя,— то можна дати йому пізнати, щоби йшов собі геть.
— Ну, моя мила, сего не можна, не випадає,— сказала пані Трацька,— хоч я й дуже була б рада, якби нам якнайскорше позбутися сего непрошеного гостя.
— Тоньо буде певно читати йому свої вірші,— злобно замітив Едмунд, знаючи, що мати дуже не любить Тоня за його віршування.
— Вже мені ті його вірші кілком в горлі стоять! Зовсім хлопець одуріє, від усякої пожиточної роботи відіб’ється, на дурниці весь час потратить,— дразнено сказала пані Трацька.
— Але ж, мамочко, може той пан Граб Тоньові і Мундзьові дати деякі ради і інформації про університетське життя. — сказала Густя.
— Мені не треба його рад,— сказав Едмунд, гордо відкидаючи назад голову.— Дам собі раду й без него.
— А все-таки, мамцю, я думаю, що коли не оба, то бодай Тоньо може скористати з його рад. Який там і є його тон, але, впрочім, він мені здається чоловіком серйозним і розумним.
— Що се з тобою, Густю,— сказала до неї мати,— чи не впав тобі сей мужик в око, що ти так його борониш! То, певно, за ті імпертиненції, котрих він тобі наговорив!
— Мамочко,— сказала, спалахнувши, Густя,— я не бороню його, але говорю, що думаю. А імпертиненцій від нього я ніяких не чула,— противно, чула дещо такого, над чим і мені, і всім нам варто би добре подумати.
З тими словами вона вийшла з покою.
Мати зачудованими очима погляділа вслід за нею, здвигнула плечима і, звільна махаючи вахлярем, обернулась до Мундзя, що розперся в фотелю під вікном і пальцями тарабанив марша по столику. Її очі з любвою спочили на гарному, трохи обпаленому сонцем лиці, на зграбному стані і на білих руках сина.
— Ну, Мундзю,— сказала вона м’яким ніжним голосом,— розкажи ж мені тепер, де ви до обіду бували, куди пропадали?
Едмунд засміявся.
— Е, мамо, то би багато розказувати, а мало слухати. Я був нині таким героєм, який ще й відроду не був.
— Героєм? Яким героєм?
— Кулика хотів убити і не вбив, і се ще найліпше сталось. Кленя вбив, але мало й сам смерті не пожив. А вкінці жида не хотів убити, та мало справді не вбив.
— Що, що, що ти говориш? — скрикнула мати, блідіючи і зриваючись з місця.
— Що мама чують,— сказав Едмунд нібито рівнодушно, стараючись не показати по собі, що йому приємне те вражіння, яке зробили на матір його слова. І, звільна цідячи слово по слові, немов говорячи о якійсь посторонній речі, він почав розказувати про свою пригоду з кленем, а коли дійшов до того, як, почувши корч в нозі, випустив рибу, а сам безвладно пішов на дно, глянув на матір. Вона стояла бліда-бліда, мов одеревіла, і тільки легко хиталася на ногах, мов готовилась от-от упасти на землю.
— Але ж, мамцю,— скрикнув Едмунд, схапуючись з місця і кидаючись до неї,— прецінь же бачите, що мені нічого не сталося!
— Дитя моє! Дитя моє! — захлипала пані Трацька, обнімаючи сина і покриваючи лице його слізьми та гарячими поцілуями.— І я могла утратити тебе! Ох, се був би, певно, й послідній день мого життя!
— Успокійтеся, мамцю! — благав Едмунд, але пані Трацька довго не могла успокоїтись. її жива фантазія на тисячу ладів відтворювала їй страшну сцену, небезпеченство її улюбленого сина. За тою одною сценою Бона й забула розпитати, хто і як вирятував його. Рятунок той не мав ніякої ціни в її очах, бо Едмунд був здоров, не втопився,— але через сам факт страшного небезпеченства, в якім він находився, Едмунд стався в її очах ще кращим, дорожчим, милішим, і вона раз по разу притискала його до грудей, цілувала його очі, лице, чоло, обсипала його найсолодшими пестощами і мало що не обвиняла себе самої, що в тій хвилі, коли її одиноке щастя, її Мундзик мало що не втопився, вона не прочула серцем його небезпеченства, не провиділа його віщим духом материнської любові, але могла спокійно заніматися приготуваннями до обіду.
— Що тобі, Густю? — сказав, прокинувшись зо сну Трацький, коли Густя, ще крихітку рум’яна, скорим кроком вийшла на ганок.— Чи не сварилася з Мундзиком?
— Ні, татку, я так, по обіді попрятувала, — сказала Густя,— та хочу в садок вийти, прохолодитися.
— А то добре,— сказав пан Трацький встаючи,— і мені також треба пройтися. Ходімо разом. А що ж той наш гість, де він?
— Не знаю, десь з Тоньом пішов. А знають татко,— він каже, що він русин!
— Русин? Ну, і що ж ту дивного?
— І каже, що не почуває себе поляком.
— Як то?
— А так, каже, я ані не москаль, ані поляк, а русин. Русини, каже, то самостійний народ, що числить 18 міліонів душ.
— Ну, що ж,— сказав спокійно Трацький, — нехай йому буде й так. Хіба тобі се дивно?
— Авжеж дивно! Він каже, що з поляками держить лиш о тілько, о кілько вони йому не перепиняють бути русином і працювати для окремого розвою русинів.
— А з москалями не держить?
— Ні. Казав, що до святоюрців не признається.
— Ну, то се нічого, доню. Коли не держить з москалями, то буде з нами. Се, доню, є така фантастична купка людей, хлопомани зовуться,— я тобі згадував колись про них. Вони бажають сотворити собі окремий хлопський народ. Ну, але се пуста забавка. Треба їм оставити їх мрію: побавляться нею, як діти, та й покинуть. Самим надоїсть. А тоді, котрі чесні, то певно, до нас прийдуть.