— Що б ви сказали...— поважно запитав Скотт, коли вони пили каву; він сидів, як завжди, трохи суворий, трохи задуманий, спершись на стіл і стежачи за нею.— Що б ви сказали, якби я зчинив бучу навколо мінного поля Черча?
Вона відповіла не одразу:
— Тому що там загинув Пікерінг?
— Так. Але не тільки через це.
— А чому ще?
— У нас, як і раніше, погані генерали. Це стає негідною звичкою — принаймні тут, у пустелі. Колись це
1 Стручкова рослина (араб.).
2 Страва з сухих бобів, щось на зразок грузинського лобі (араб.).
3 Квартал у Каїрі, де розташований базар.
повинно скінчитись, Люсі. А може, щось мусить початись. Черч — поганий генерал. Він затягне нас у нову катастрофу. Він її уже готує,
— І ви намірились вивести Джека Черча на чисту воду?
Він прибрав руки зі столу:
— А чому й ні? Колись же це треба зробити!
— Чи не занадто пізно?
— Як пізно? Та якщо ми нічого не зробимо з нашими генералами, ми втратимо пустелю. Ніхто з нас більше ні в що не вірить, і саме через те, що командують черчі.
— Але біда не тільки в генералах, Скотті.— Вона вийшла з-за столу, сіла на тахту і враз підвелася знову, не знаходячи собі місця.— Тим більше не в самому Черчі. Що зміниться, коли ви й розвінчаєте Черча? Хіба від цього інші покращають?
Слова важко виходили з нього:
— Щодо інших — не знаю. А про Черча — можу сказати. Ми надто легковажимо такими речами. Коли Пікерінг підірвався, то я був певен, що ніколи цього не подарую. А виходить —" подарував. Ми все прощаємо і забуваємо.
— А що ви спроможні зробити?
— Не проходити мимо і не прощати! Ви подумайте,— сказав він роздратовано,— зараз вони готуються до нового наступу, і план розробляє Черч. У мене в пустелі залишилося тільки троє моїх людей. Та хіба я можу дозволити, щоб чергова витівка Черча занапастила цих трьох людей? Знаючи, який він бездарний і небезпечний?..— Тепер було видно, що для себе він це вже вирішив.— Ні, не можу!
Вона мовчала, хоч була явно незадоволена.
— Коли ж уже цьому настане кінець, Люсі? — все дужче розпалювався він.— І що буде з армією? Цього разу, здається, Черч має намір примусити нас провести велике з'єднання у ворожі тили. Можу я повести за собою в пустелю двісті-триста чоловік, знаючи наперед, що Черч призначив їх на забій?
— Ви певні, що вони замислюють саме це?
— Ні, не певен. Я ні в чому не певен. Але схоже, що так воно й є.
— Не може бути, Скотті. Тут щось зовсім інше.
— Та хоч би що там було, а за ним стоїть Черч.
— Черч для вас став маною,— лагідно закинула Люсі.
Вона присіла біля нього, щоб трохи його заспокоїти: в голосі Скотта бриніла образа, а настрій псувався на очах.
— Послухайте, Скотті. Заради Шкерінга мені б не хотілось ніяких балачок про це мінне поле. Я не бажаю, щоб про Шкерінга згадували, говорячи про ту ганебну недбалість, яка його погубила. Нехай його знають таким, яким був він сам. Ось що для мене важливо. Киньте ви думати про Черча...
— Я повинен про нього думати. Інакше мені взагалі ні про що не захочеться думати.
— Ви нічого не вдієте з Черчем,— наполягала вона.— Вас навіть слухати не стануть. А просто виженуть. Виженуть геть! Тим усе й закінчиться. Ну хто, скажіть на милість, не знає, що поле замінував Черч і що Черч послав туди Шкерінга? Всі це знають. І всі чудово знають, що він нікудишній генерал.
— І що Філіпс — нікудишній генерал, і Аллен, і навіть Вод мін...
— Ну гаразд, нехай буде по-вашому. То що ж ви надумали — зчепитися з усіма?
— Ні. Тільки з Черчем.
— Не треба. Я вам не дозволю. І викиньте, прошу, оті злощасні міни.
— Звідки вам про них відомо?
— Мені сказав Тім Пікок. Він мене попередив.
— Він сам нічого до ладу не знає.
— Не будьте дурненьким, Скотті. Ми всі знаємо, що ви замишляєте. І боїмося за вас. Невже ви гадаєте, що ваші протести і ваші докази справлять на когось враження? Та яким чином? Не смішіть мене, Скотті.
— Ось побачите...
— Ні! — Вона злякано скочила з місця раптом збагнувши, що він не зупиниться напівдорозі, а піде до кінця, що він таки здійснить задумане, чого б це йому не коштувало, що він ось-ось уже кинеться на відчай душі... Це її приголомшило.— Ні! — скрикнула Бона ще раз.
— Чому ні?
— Тому, що ви потрібніші за Черча. Куди йому до вас. Господи! Ніколи ще не бачила людини, яка б так мріяла скрутити собі в'язи.
— Не собі, а Черчу.
— Собі, тільки собі! Ви можете зчинити жахливий скандал. Не знаю, що ви там затіяли... Мабуть, якусь несосвітенну дурницю! Можливо, вам пощастить стерти на порох того Джека Черча. Але що це вам дасть?
— Я ж кажу, що треба з чогось починати.
— Але не так. Те, що ви задумали,— смішне донкіхотство.
Скотт нічого не відповів.
Люсі відчула свою безпорадність, безсилість будь-що зробити: що більше вони говорять, то настійливіше він схиляється до необхідності здійснити задумане. Вона відчувала, що він уже, власне, ступив на цей шлях. Якщо вона й далі з ним сперечатиметься, він, безперечно, зважиться на останній, безповоротний крок.
— Не будемо більше про це говорити,— сказала вона.
— Даруйте, винен.
Навіть у тому, як він вибачився, вона відчула свою поразку. Він уже переконав себе.
Тоді на допомогу прийшли сльози.
— Бачите, я зовсім розкисла,— сказала вона і вийшла.
Він не пішов за нею. Його б не здивували сльози Ейлін Бентінк — тій належало плакати, і коли б дівчина це зробила, сльози її були б виправдані. А тут вони були недоречні, й мало того, що він не розумів їх причини (знаючи, що їх проливали не в пам'ять про Пікерінга),— він відчував, що сльози ці можуть похитнути його рішучість. Не тільки в певній справі, а всю його рішучість загалом.
Ці сльози раптом неприємно йому нагадали про іншу жінку, що плакала через нього перед війною, в Суеці: там він трохи не одружився з австрійською біженкою, сміливою і розважливою дівчиною, іноді навіть грайливо-веселою. Коли він повернувся із Східної пустелі, яку досліджував для будівництва нафтопроводу, вона заволоділа ним міцно й по-жіночому, читала йому, прала його білизну і розплітала для нього довгі коси, сидячи на килимку біля його ніг. А по квітучих її щоках горохом котилися сльози. Спершу він думав, що то чисто німецький вияв туги за батьківщиною, проте пізніше збагнув, що то нестримне жадання його любові — не жалості, не співчуття, а всепоглинаючої фізичної близькості. Його це неймовірно гнітило. По суті, вона вимагала, щоб і він оддавав їй себе таким самим розквашеним від сліз, як і вона. Але Скотт на таке був не^йатндй. їй, для того щоб кохати, потрібне було взаємне, свідоме самознищення. Він не здатний був і на це. Може, на один раз його б і стало, особливо на перших порах, але постійні стосунки такого роду були для нього немислимі: вони вживали найголовніше в коханні — відчуття піднесеності й глибокого щастя. Скотт ніколи більше до неї не повертавоя, навіть у думках, і за цей час ма^се зовсім її забув.