— Навіщо ви це зробили?— запитав його Пікок.— Чому ви відмовились?
— Пізно про це говорити,— відповів Скотт.— Все вже зроблено.
— Зроблено, то зроблено,— пробубонів Пікок,— але ви знаєте, кому дісталося призначення?
— Ні.
— Мені,— сказав П'.кок.— Ви гадаєте, я справлюся з ним?
— Безумовно.
— Дурниці, Скотті! Я лише командуватиму, а діло все одно доведеться робити вам. Ви будете моїм заступником. Тільки користі від мене не ждіть.
— А чого ви погодились?
— Та сам не знаю. Мені сподобалась думка взяти з собою в пустелю Шейлу і Пітера, нехай побігають на задньому дворі у Роммеля. Здорово, га?
— Що ж, стимул не гірший за інші. Не турбуйтеся, все буде гаразд.
— Знаю. Але призначення слід було прийняти вам, Скотті. Завжди краще грати першу скрипку. Хіба до вас не доходить, що й цього разу все ляже на ваші плечі?
Скотт кивнув:
— Війна є війна. Та й відмовився я, по суті, не від самого призначення...
— А від чого ж, хай вам чорт?
— Зовсім від іншого. Та зараз не варто про це говорити.
Скотт багато разів бував у цьому кабінеті, але сьогодні вперше зручно вмостився на брезентовому похідному стільці й відчув задоволення, що перебуває в компанії Пікока. Всю скованість наче рукою зняло.
— Ви певні, що зробили правильно, Скотті?— запитав Пікок.
Скотт ліниво кивнув головою, погрався ремінним стеком полковника і ще ясніш зрозумів: він зробив правильно.
На серці йому раптом Стало так легко, що він скористався телефоном Пікока і просто звідти подзвонив Люсі Пікерінг. Вона сказала, що заїде по нього до тітоньки Клотільди, нехай він її там почекає. Нічого більше вона говорити не стала, і Скотт одразу пішов до себе в пансіон.
За його відсутності там уже побував Куотермейн. Він попросив у тітоньки Клотільди чорнила й паперу і залишив Скотту записку:
"Дорогий генерале Скотт!
Якщо ви цього ще не знаєте, доводжу до вашого відома, друже, що нас з Атиєю вже злапали і зараз попруть на "вако" 1 в Сіву. Це—чергова витівка Черча. Він оголосив, що ми братимемо участь у великому рейді (аж до самої Агей ли) разом з хлопцями з загону далекої дії. Навіщо це? От чортів виродок! У мене є всі підстави гадати, що операції розробляє тепер ваша приятелька місіс Пікерінг. Роммелю буде не до сміху!
Якщо це означає кінець нашого шляхово-топографічного загону, то я негайно припиняю листування з начальством і повертаюся до себе на склад у Фуке, вдавши, ніби я звідти нікуди й не йшов. Сподіваюся, що склад стоїть на місці.
Атия в препаскудному настрої,— він, по-моєму, горює, що змушений кинути сім'ю в такій біді. Не сумніваюся, що ви за ними доглянете; а може, поговорите з Пікоком, щоб Атию відіслали назад у Каїр. Якщо шляхово-топографічного загону більше не буде, то Сема й Атию найсправедливіше було б повернути туди, звідки їх забрали. В армії їм нічого більше робити.
Не ображайтесь на мене за те, що я сказав про Люсі Пікерінг. Коли вона й замовила кому-небудь слівце про те, щоб нас розлучити, то, мабуть, піклувалась тільки про наше благо або ще про чиєсь благо,— може, і про своє власне. А я кажу вам це для вашого блага — і, таким чином, ми з нею квити. Усіх їй благ! Мені завжди не подобалась її хижість, і тому я з чистим сумлінням ставлюся й до неї по-хижацьки.
Внизу надривається від крику сержант, намагаючись скоріше мене звідси витягти. Біда ваша в тому, що вам ніколи не зрозуміти моєї теорії щодо чорної віспи. Читав, що спіймали вашого терориста. Ви явно віддаєте перевагу єгиптянам перед англійцями. Мені це зрозуміло. Можливо, саме тут і криється відповідь на всі ваші сумніви.
Зустрінемося в Агейлі або в якомусь іншому місці, де кривавому ідіотові Черчу забагнеться пустити нас на котлети. Але визволіть хоча б Сема й Атию.
Ваш покірний слуга
С. Куотермейн"
Скотт чекав. Він чекав і з крилатим піднесенням, і з гнівом, і з печаллю, і з нетерпінням, і з гострою настороженістю — всі ці почуття оселилися в ньому
1 Американський літак.
назавжди. Але йому було прикро, що Куотермейн повірив, ніби він усе-таки піде з Черчем.
Було вже пізно ловити Пікока, але зранку через Уоррена або через Пікока він швидко видере з пазурів Черча Атию та Сема. Пікок уже зробив Атию і Сема сержантами ("Не заради звання, а заради платні",— пояснив він вибачливим тоном), і це показало Скотту, що кінець шляхово-топографічного загону, не кажучи вже про його власну долю,— справа вирішена. Кочівникам пустелі не потрібні "були звання та чини.
Він чув, як у надвечірніх сутінках тітонька Клотільда гукає: "Фелу! Фелу! Фелу!" Скотт вийшов на площадку цегляних сходів і перехилився через бильця, щоб краще роздивитись, що діється внизу. Було тьмяно видно глинобитну стіну, з якої колись так несподівано зіскочив Гамаль. Скотту здавалося, ніби хлопець і досі ще там, у саду, такий самий гнівний і поривчастий, ще не поранений і не облитий тюремним потом. Зусиллям волі Скотт одігнав видіння: все одно він нічим не може допомогти єгиптянину. А той йому дав розуміння речей, недоступних англійцям, переконав, що не можна мовчати, що братерство людей існує. Куоті правий. Мабуть-таки він, Скотт, не дуже відчуває себе англійцем. Може, це й вирішує в його житті усе.
— Ви ще чекаєте?— озвалась до нього знизу тітонька Клотільда.
Він здивувався, що вона його помітила.
— Обережно, не спирайтеся на поручні. Це небезпечно.
Стоячи на своєму ненадійному балкончику, Скотт знав, що в його житті це не кінець чогось, а тільки початок. Він ще не розумів як слід, що саме починалось, але на душі в нього розливався спокій. Йому здавалося, що так і мусить бути після години боротьби з Семом, після холодного душу та зміни білизни. Відчуття було суто фізичне. Він почував себе легко й вільно, але на це не можна було дуже покладатись. Ще так багато не договорено з цією англійкою, яка ніби сьогодні приїхала з села, а мовчанкою з нею ніяк не відбудешся; їй він мусить усе пояснити. Вона вже знала про те, що він зробив,— певне, почула одразу, тієї ж миті. Скотту сказав про це її голос, коли він говорив з нею по телефону: "Я ще не вирішила, що з вами робити!"
В її словах була погроза, а може, й стурбованість, сумнів. Він не знав. Та він зуміє справитися з цим. Тепер йому нічого не страшно, він здолає будь-яку перешкоду. Вони були надто щедрими, вони так не шкодували себе, що навряд чи спіткнуться тепер на дріб'язковій розбіжності.