— Ну ради чого мені залишатися в шляхово топографічному загоні?— питала вона з гіркотою, якої не приховувала тільки від Скотта.— Коли Пікерінг помер, треба було й мені з ним померти. Хоча у мене й діти.
— Не смійте так говорити.
— Іноді я дуже гостро це відчуваю, Скотті. Слово честі. Проте з цього аж ніяк не випливає, що я повинна стати живим пам'ятником Пікерінгу в серцях його друзів. На світі існував тільки один Пікерінг, іншого ніколи не буде. Але його вже немає, і я мушу починати життя заново. Мушу!
її слова стривожили Скотта. Він хотів їй заперечити, але йому забракло потрібних слів.
— Вас дратують такі розмови?— спитала вона. Він знову відповів ухильно:
— Ні, щиро кажучи, ви просто виявляєте більше здорового глузду, ніж я. Вранці я не дуже-то ввічливо розмовляв з Пікоком, бо у мене над душею висить ця історія. А Черча я зовсім не переношу. Очевидно, я й зараз не здатен сприймати речі так розважливо, як ви.
— Мабуть, даремно я повела з вами таку відверту розмову,— сказала вона.— Адже тільки я одна знаю, Скотті, який ви сентиментальний. І тільки я знаю, що нам обом довелось починати життя заново, від того самого місця, де нас залишив Пікерінг.
Він кивнув. Тут вона в чомусь була права. Однак заважала йому не сентиментальність — хто-хто, а він це добре знав. І гнітила його теж не сама лише пам'ять про Шкерінга.
зо
— Ви, певне, гадаєте, що я надто холодна,— вела вона далі.— Не сперечайтесь! Може, ви й маєте рацію. Але я змушена була стати такою. Смерть Пікерінга забрала дуже багато. В єдину мить, в одну-однісіньку мить все кінчилось так само й для мене.— Вона говорила майже байдужим голосом.— Настав кінець усьому. І я не збираюся прикидатись, ніби моє теперішнє життя замінює мені те, що я мала раніше. Я животію, а не живу, і серце моє холодне. Коли б не оця холоднокровність, я б не витримала і збожеволіла. Незважаючи ні на що, навіть на дітей. Моїм життям був тільки один Шкерінг. І він давав мені все, чого бажало моє єство.— З її очей викотилась скупа сльоза.— Хоча,— додала вона, зусиллям волі опановуючи себе,— Скотт також справжня людина, тільки по-своєму.—Вона пильно подивилася йому в обличчя.— Вірте мені, Скотті: ви теж якийсь особливий, не схожий на всіх інших.
— На кого?
— Та на всіх отих виродків, з якими я щодня зустрічаюся в штабі. На всю оту шатію! Був тільки один Шкерінг. І є тільки один Скотт. Не дивіться на мене з таким осудом. Хіба я погано до вас ставлюся?— Вона просунула руку йому під лікоть. Коли він притулився до камінної дошки, щоб погрітися біля вмонтованої в камін гасової грубки, вона на мить пригорнулась до нього.— Як шкода, що ви ще трішечки не підросли. Тоді б ви саме були по мені.
Вони були однакові на зріст; неприступну фортецю сором'язливості Скотта пом'якшувала соковита зелень луків, яку нагадувала Люсі,— положисті пагорки, вкриті жовтцями, напоєні соками землі... Досить було його ліктеві торкнутись її руки, і Скотт відчув усю ніжність її тіла, проте на більше не зважився. А вона його не підохотила. Мить — і все зосталось позаду.
— Знаєте, куди я вас поведу?— спитала вона. її блакитні очі намагались його розвеселити, а біло-рожеві щоки сміялись.
— Нікуди. Я прийшов до вас,— запротестував він. * — Знаю. А я вас поведу на весілля.
Він умів вислизнути у неї з рук.
— Я вас проведу, а сам піду додому,— скоромовкою сказав він.
— Нічого не вийде! Ейлін — єдина дочка генерала Уоррена і моя близька подруга. Сьогодні вранці вона повінчалася з льотчиком Клайвом Бентінком. Ви підете зо мною, бо вам треба побувати серед людей. А ще тому, що я цього хочу. А ще тому, що мені наказано вас привести. А ще тому, що генерал Уоррен може для вас знадобитися.
— Генеральська дочка...— почав він.
— Ну, Скотті, ходімте, дуже вас прошу!
Він здався, і Люсі пішла переодягатись. Прихилившись головою до камінної дошки, Скотт потроху заспокоювався. Люсі вийшла до нього, вбрана у щось жовте, бежеве чи блякло-коричневе — в кольори осені. Скотт бачив її разів п'ять за останній рік та ще з десяток раз до цього, проте ніколи вона не здавалася такою по вінця сповненою життя, як тієї миті, коли чекала його похвали. Й одразу ж розсміялася з себе. Вона не усвідомлювала того, що сміється від щастя.
Серед трояндових кущів та буйнотравих газонів навколо білокам'яної вілли походжало близько сотні гостей: тут були вищі офіцерські чини з генштабу й англійські дами — дами у військовому й дружини англійських військових; особливою вродою відзначались іноземки, що повиходили заміж за рум'янощоких англійських вояків.
Скотт, одягнений в такий самий мундир, як і всі присутні чоловіки, раптом засумнівався, чи знайде спільну з ними мову. З'юрмившись купками, взуті у замшу, вони перекидалися дружніми прізвиськами, і, стоячи серед них, таких ошатних та підтягнутих, Скотт після довгих місяців, проведених у пустелі, прислухався до їхніх балачок, як до незнайомих, уперше в житті почутих звуків.
— Як ваші справи, Скотт? — неголосно поцікавився генерал Уоррен, так і не спромігшись подолати дистанції армійського табеля про ранги. Він тепло привітався до місіс Пікерінг: — Хелло, дорога Люсі! — Й додав: — Дуже радий, що ви умовили Скотта прийти.
Манірний і сором'язливий, Уоррен ніби жував слова, ховаючи від співрозмовника очі. Він стояв поруч дружини, яка з неприхованою цікавістю зазирала кожному гостю в обличчя. Вона поцілувала Люсі, показуючи всім своїм виглядом, що знемагає від утоми,
Скотту вона подарувала усмішку, ніби підбадьорюючи його частіше бувати з Люсі, допомогти їй розважитись.
— То ви і є той самий Скотт? — запитала вона. Генералові принесли депешу; він глянув на неї
і кивком голови відпустив ординарця-солдата. Війна була війною і тут. Скотт відчув страшенну самотність. Довкола топталися генерали й полковники, майори і ад'ютанти — гусари, гвардійці, сині, жовті,— лунали мляві голоси й миготіли випещені обличчя англійців з привілейованих класів, голоси й обличчя множились і повторялись у цьому трояндовому саду. А Роммель тим часом маневрував десь за Трік Капуццо, всіляко уникаючи зустрічі з четвертою бронетанковою бригадою.