— Ні. Але не забувай одного...
— Чого, любий?
— Я зозсім на нього не схожий. Не шукай у мені відгуків минулого, нічого не вийде, Люсі.
— Ні, не буду. Обіцяю, що не шукатиму. Адже ти такий цільний.
Він розумів, що мусить сказати їй правду.
— Та я й не певен, що мені подобався Пікерінг. Хоч, бог тому свідок, він був мені ближчий від усіх, за винятком хіба що Джека Броді.
— Як ти можеш говорити, ще він тобі не подобався?
— Може, це й не так. Але між нами завжди чогось не вистачало.
— Проте він ставився до тебе краще, ніж до будь-кого іншого. Щоправда, не з самого початку. Його страшенно дратувала твоя мовчазність. Він говорив, що ти нагадуєш йому отого француза — Бріса Парена,— бо тобі теж здається, що коли ти прохопився словом, хтось його неодмінно поцупить, перекрутить по-своєму або використає на шкоду.
— Це тому, що самому Пікерінгу слова були потрібні, як хліб. Ми — люди різні, Люсі.
— Так, але він знав, що тільки ти серед них — справжня людина. Ні, що я кажу! Всі ви були справжні люди. Віриш, у перші дні я його запевняла, що тобі бракує уяви. Ого, як він на мене тоді визвірявся: "А що, по-твоєму, виводить нас живими з пустелі, як не уява Скотті?!"
— Він мав на увазі мою передбачливість.
— Це все одно, Скотті. Пікерінг знав тебе краще, ніж я навіть зараз. Але...
— Ні, він мене не знав,— заперечив Скотт.— Ми з ним ладнали тому, що могли один одного поважати, але справжніх близьких відносин між нами не було. Та і я його не дуже добре знав.
— Але ж ти йому в усьому довіряв. Ти сам мені про це говорив!
— Звісно, довіряв.
— Цього цілком досить,— сказала Люсі.— Він любив повторювати, іноді не без єхидства, що варто людині на тебе хоч раз поглянути, і вона вже тобі віритиме до самої смерті. А попрацювавши з тобою, він признавався, що й сам довірив би тобі геть усе — всю нашу армію і навіть долю всього людства.
Скотт кивнув.
— Знаю,— сказав він.— "Людина — це насамперед людина!"
— І зовсім ні до чого оце самоприниження,— сказала вона.— Ти, по-моєму, єдина в світі людина, котрій і я можу сліпо довіритись абсолютно в усьому й до кінця.
— Давай краще поговоримо про де Віньї,— перебив її Скотт.
— Гаразд. Тоді слухай. Пікерінг писав десь, що ти заклятий ворог будь-якого філософствування і що, прочитавши всі книжки де Віньї, ти завжди відмовлявся говорити про них.
— Це правда.
— Але чому? Чому ти, Скотті, німуєш навіть тоді, коли хочуть знати твою думку про якийсь дурний французький романчик? Ну чому ти завжди мовчиш?
— Тому що я боягуз,— сказав він сонним голосом.— Мене мало не з пелюшок виховували інженером, топографом, розумієш, Люсі? У мене в крові боязнь приймати рішення, поки я не буду абсолютно впевнений в тому, що я роблю.
— При чому ж тут боягузливість?
— Не знаю. Мені починає здаватися, що безглуздо завжди бачити наперед кожен свій крок. Я стаю нетерплячим, таким, як був Пікерінг. Мені хочеться ламати існуючі порядки, як це робив він, хочеться трощити стіну авторитетів і дурості, як це робив він. Дивна річ— коли мені доводилось бувати свідком його дивацтв, я вважав, що мій обов'язок — зберігати спокій і виявляти максимум діловитості. Коли він розлючувався, я мусив думати за нього. А тепер ніхто вже не розлючується, і мені цього явно не вистачає. Мабуть, через те я й ненавиджу Черча, що він ні в кого іншого не викликає ні ненависті, ні презирства.
— Але ж тепер ти матимеш справи не з ним, а з Уорреном.
— Навряд чи я зможу "погодитись і на будь-яку пропозицію Уоррена, поки знаю, що за його спиною знову ж таки ховається Черч.
— Ну, це вже нерозумно, Скотті.
— Знаю, що нерозумно. Проте мені бракує нерозважливості Шкерінга. Ні в кого не лишилося ніякого вогню. Послухай, Люсі: адже й молодого Бентінка загубила ідіотська витівка Черча — і нікого це не обурило. Ти лише знизала плечима. Я, по суті, зробив те саме. В цьому розумінні його смерть не зачепила навіть його дружини. Але ж десь-таки хтось повинен був розлютитись!
— Ради бога, Скотті, не будь хоч ти навіженим!
— Господи, якби ж то я міг ним бути! Тоді я зробив би те, що мушу зробити. А так я, бачиш, тільки шукаю виходу. І зовсім не можу діяти, поки не розберуся, що ж саме я роблю.
— Може, на тебе впливає Куотермейн? Він засміявся:
— Невже на мене так легко вплинути? О, звісно, я знаю, що класи існують. Не можна бути англійцем і не відчувати класових бар'єрів. Вони й мені заважають. Проте я не можу звалювати всі наші" нещастя на класову систему, як це робить Куотермейн. Я не вірю у винятковість чи вищість одного класу перед іншим, не вірю і в те, що права однієї людини означають безправність іншої. Але я певен, що саме через віря у свою вищість, у своє виняткове право, які панують там, у На-бітаті, ми програємо війну, хоча для мене й не прийнятне те, як дивиться на ці речі Куотермейн. Я просто бачу, що такі, як Черч і всі до нього подібні, перетворили війку в пустелі на катування; єво&ми непростимими помилками вони прирікають нас на неминучу смерть. Наперед знаєш, як безглуздо загине безліч хороших людей,— і тільки через тупоголовість тих, хто претендує на недоторканне й виняткове право робити промах за промахом. Тут я згоден з Куоті і вважаю, що зрештою це мусить екінчитись.
— Як же воно скінчиться?
— Не знаю. Думаючи про Черча, я гадав, що дати якийсь поштовх міг би я. Але що я можу зробити, по суті? Хіба тільки застрелити його. Та на це я навряд чи зважусь.
— Бачиш, ти сам визнаєш, що становище безнадійне.
— Очевидно, так. Авжеж. Здається, я переконався, що все безнадійно.
— Ні! Неправда! Він знизав плечима.
— Добре, хоч є ще в чому знайти забуття.
— От і прекрасно! — вигукнула вона весело, силкуючись піднести його підупалий настрій.— А в чому, Скотті? Скажи швиденько, що ж то таке, в чому можна знайти забуття?
— Робота.
— А-а... Покликання.
— Ні. Просто робота, праця.
— Ну, любий, це старе, як світ! — задерикувато кинула вона.
— А я тільки зараз це збагнув,— сказав вій, закинувши руки за голову.— Біда в тому, що потрібно було початись війні, щоб твоя робота дістала мету і спрямованість. Кожне зусилля здається пліднідаим, коли йде війна і ти береш в ній участь. Ось що дивує кожного, хто потрапляє в армію. Але й тут бачиш, що всі твої зусилля пропадають марно,, через те, що хтось там уважає, ніби він має незаперечне пра©о керувати, а потім спаскудити все, що ти спромігся вробити.