— Скотті! — Люсі підійшла до дверей, коли він витирався.
— Я зараз.
— Вдягніть оце.— Вона відчинила двері й, вирішивши, що нічого тут соромитись, зайшла, несучи оберемок манаття з сурового полотна.— Я купила це тубільне вбрання в Палестині, коли минулого року їзди ла в школу, де вчиться Естер. Його тчуть монашки і збувають кочівникам,— здається, друзам. Дуже гарна вишивка на подолі...
— Коли ми з Пікерінгом носили одяг бедуїнів,— сказав їй Скотт,— кілька сенуситів прийняли нас за злодіїв, що тягають у них кіз, і трохи не повбивали. Та й повбивали б, аби стріляли краще.
— Уявляю собі, яку ви мали забаву!
— Я-то ні. А Пікерінг неодмінно перестріляв би їх усіх, коли б при ньому був пістолет.
Він натягнув на себе друзький одяг, від якого легенько пахло кедром — чи то димом кедрових дров, чи то скринею з кедрового дерева. На його жорсткому, обпаленому обличчі лежали темні тіні, а очі дивилися ніби з провалів. Він ще не встиг побліднути від життя в Каїрі, мокре волосся було пригладжене, густі завитки після купання зникли.
— Ви зараз точно, як древній римлянин або най-щиріший росіянин,— сказала вона йому.— А от за араба вас ніяк вже не видаси!
Він знав, що всяка романтична мішура тільки надає йому недоладного вигляду, і через те постарався зробити своє убрання хоча б зручним, обмотавши н* вколо стану цяцькований пояс і розправивши під ним численні зборки. Запилені черевики він кинув у ванній кімнаті.
— Для араба ви надто кремезні й надто міцно збиті,— вела вона далі, граючись кінцями його пояса.
— У Верхньому Єгипті чоловіки вдвоє дебеліші за мене.
— Так, але то са'айда 1, а не араби в бурнусах, і вони жирні. А ви — суцільний хрящ. Не прибирайте у ванній. Вранці прийде Абду.— Абду був її кухонний бой, який завжди вітався до Скотта по-англійськи. Проте Скотт знайшов якусь ганчірку і сяк-так витер ногою підлогу.— Ідіть уже,— сказала вона.— Кава холоне.
— Як ви гадаєте, зручно мені заявитись додому в такому вигляді? — запитав Скотт.
Вона зібрала з підлоги його одежу, але він вихопив її у неї: "Не чіпайте!" —і знову кинув усе під ноги, нічого не пояснивши. Люсі просунула йому руку під лікоть і, ні про що не розпитуючи, провела до плетеного крісла у своїй кімнаті й силоміць туди посадила.
Сама вона теж сіла поруч.
Жителі Верхнього Єгипту.
— О господи, Скотті! Як рідко останнім часом випадає вільна хвилинка!
— Це правда.
— І я така рада, що бачу вас!
Вона наточила чашечку кави й подала йому в руки. Потім скинула черевички й, вмостившись глибше у кріслі, підібгала ноги.
Він посьорбував каву — це ніби звільняло його від необхідності щось говорити.
Проте Люсі недовго дозволила йому мовчати.
— Я хочу побалакати про вас,— сказала вона.— Ви не проти?
— Давайте,— відповів він.— Це навіть цікаво.
— Мене навели на цю думку записи Шкерінга, які я щойно читала. Він запевняє, що ви його пошили в дурні.
— Як?
— Пікерінг пише, що вогнестійкий герой далеких маршів і безпомилкових рішень кінець кінцем виявився просто романтиком.
— Пікерінг був романтиком, а не я.
— Дурниці. Ви тільки приховуєте це. Яка суперечка була з ним у вас з приводу де Віньї?
— Де Віньї?
— Еге, Альфреда де Віньї. Ви сперечалися з Піке-рінгом з приводу "Servitude et grandeur militaires" *.
— Не пригадую.
— Ну як же! Ви сказали, що вам подобається "Laurette" 2. Пікерінг пише, що ви дуже високої думки про неї. Чому? Адже ця річ така поверхова, суто романтична...
— Мені подобається в ній тема самопожертви,— сказав Скотт.
— Та це ж романтична нісенітниця, Скотті! Невже вас це справді приваблює?
— Ні. Мене захоплював протест де Віньї проти вбивства, яке людина вчиняє, хоча б і всупереч своєму бажанню. Він розумів, що досить вам убити людину, навіть проти власної волі,— і ви стаєте довічним боржником, ви мусите заплатити за свою провину.
1 "Неволя 1 велич солдата" (новела Альфреда де В1нь1).
2 "Лоретта" (поема Альфреда де Вшь1).
— А це вже чисто християнська мораль.
— Зовсім ні.— Він нагадав їй про юнака, розстріляного за свої переконання, і про капітана корабля, який розстріляв його, виконуючи наказ, а потім, жалкуючи і каючись, присвятив усе життя нареченій цього юнака: вона збожеволіла, дізнавшись про страту коханого.— Де Віньї говорить,— доводив далі Скотт,— що ми відповідальні за всі свої вчинки й повинні розплачуватись за зло, заподіяне іншим.
— Нас вчать цього з пелюшок, любий ви мій романтику.
— Вчать як релігійної догми, як принципу абстрактної моралі. Проте ніхто не вчить дотримуватись цього у повсякденному житті. Мене зворушив сам вчинок того капітана, а не мораль як така...
— Однак чи варто захоплюватись людиною тільки через те, що вона діє згідно з своїми принципами?
— Хіба цього мало?
— Чи не через це ви захоплювалися й Пікерін-гом? — запитала вона.
Скотт повагався, перш ніж відповісти:
— Можливо... Напевне, так і було.
— То ось чому ви хочете, щоб Черч заплатив за те, що він зробив з Пікерінг ом! Ніколи не думала, що ви так розсудливо підходите до цього...— їй не хотілося вимовляти слова "вбивство".
— Моє ставлення до цієї справи дуже ясне. Або, точніше, воно здавалося мені ясним.— Не бажаючи говорити про Черча, він сказав, що де Віньї показує і те, що пам'ять, яку лишає по собі людина, часто завдає більших страждань, ніж сама її смерть.— Хіба ви не відчуваєте цього в кожній трагедії? — запитав він.
— Ні,— сказала вона просто.— Я цього ніколи не відчувала.
Він подивився на неї, і вона повільно похитала головою. Раптом він помітив, що вона плаче.
— Я завжди вас доводжу до сліз,— сказав він, не ворухнувшись.
— Неправда.
— А ото що?
— Я вас дражню,— сказала вона, підвелася, витерла очі й долила йому кави, весело сміючись.— А ви аж надто вимуштруваний, Скотті.
— Невже Пікерінг писав про мене й це? — запитав він обережно.
— Ні, Пікерінг цього не писав. Це кажу я. Ви сидите тут так, неначе...
Йому приємно було розмовляти, і він досі ще нічого не бажав, крім спокою.
— Мені дуже приємно,— сказав він.— Отак сидіти й на вас дивитись... Так би оце ніколи й не вставав.
— Тоді я зараз же примушу вас встати!
Вона підійшла до нього, стала тягати за волосся, за вуха й так міцно терти йому щоки, що він змушений був захищатись. Потім вона спробувала підняти його важке, мов кам'яне, тіло, але з усіх її зусиль він відчув лише швидкі й задирливі дотики пружних пальців.