— Про що ви збиралися зі мною поговорити? — запитала Люсі. Вона намагалась поводитися з ним якомога простіше, щоб побороти те почуття роздратування, яке вони завжди викликали одне в одного.
— Про Скотта.
— Он як? А чому саме зі мною?
— Тому що ви тепер маєте на нього вплив.
— Ну що ж, говоріть. Нехай буде так.
— Біда в тому, що ви, звичайно, можете йому допомогти і вплинути на нього в кращий бік, але з таким самим успіхом можете прибрати його до рук і погубити.
— Сердешний Скотті! Який же він дурненький!
— К бісу! — раптом прорвало його.— Давайте вважати, що ми з вами квити, і дійдемо краще згоди, як усе-таки бути. Не мені вам пояснювати, в якому він зараз становищі. Та й не тільки він, а ми всі. А ви напевне краще за мене знаєте, що він про це думає.
Вигравши першу атаку, Люсі ніби трохи пом'якшала і стала мило хитрувати.
— Слово честі, не знаю,— сказала вона.— Я вже давно хотіла вас запитати: що собою являв його друг Мозес? По суті, я його ніколи як слід не знала, а Пікерінг розповідав мені, що це дуже сердечний, хоча й гарячкуватий хлопець. От уже не можу собі уявити, хто б це зважився інтимничати з Скотті!
Куотермейн знизав плечима:
— У Мозеса для всіх була душа нарозпашку. Тільки яке це має відношення до нашої розмови?
— Чому його прозвали Мозесом? Адже ім'я його — Броді.
— Через кучеряву бороду 1. Невже вам Пікерінг не розповідав?
— Ні. Ми ніколи ні про кого з вас не говорили.
— Дивно. А я завжди собі уявляв, як ви скромненько сідаєте з Пікерінгом рядком і перемиваєте нам кісточки.
— Господь з вами, ніколи! — обурилась Люсі.— Пікерінг завжди говорив, що не любить розпускати
1 Натяк на пророка Мойсея.
пліток про людей, які йому до душі. Він, як і Скотті, терпіти не міг балаканини; тільки Скотті взагалі ні про що не хоче розмовляти, навіть про книгу, яку прочитав. Часом у нього це доходить до смішного, та іноді я його розумію. А от про Скотті Пікерінг розповідав, тут він стримати себе не міг. Його захоплювало, як Скотті працює. Адже він добре знав, що той виконує роботу за нього...
— Дякувати богові хоч за це,— буркнув Куотермейн.
Поклавши збиті вершки на морозиво, він заходився їсти, запиваючи пивом, і після кожного ковтка витирав вуса зігнутим вказівним пальцем. Люсі Пікерінг скривилась і одвернула голову.
— А чим Скотті такий ото славний в пустелі?
— Планіметрією та сферичною тригонометрією,— відповів Куотермейн, з апетитом налягаючи на морозиво.
— Ну, це само собою. А ще чим?
— Методом обчислення відстані за величиною хорди й кута, проекціями, сіткою меридіанів та паралелей. В цьому він великий мастак.
— Ой, не те!.. А крім своєї топографії? — наполягала вона, ніби не помічаючи його спроб відбутися жартом.
— Цілковитою вірою в те, що він робить.
— А всі ви хіба не вірите?
— Більш або менш; тільки Скотт одержимий і цілеспрямований. Він нічого не робить зопалу. Все, за що береться, міцно тримає в руках. Він — повновладний господар своєї справи.
— Так, але для цього мало бути надійним виконавцем.
— Навіть занадто мало.
— Тоді що ж він таке?
— Он куди ви хилите... Тепер мені ясно, чому Пікерінг відмовлявся говорити з вами на такі теми. Не суньте свого носа, куди не слід.
— Даруйте! Чого ви боїтесь?
— Боюся, що ваша братія і Скотта возведе в ідіотські герої. На зразок Пікерінга.
— Що ж тут поганого?
— Все. Скотт — не вашого тіста книш, майте це на увазі.
— Та ну? А чийого ж?
— Не вашого. І не слід накидати йому роль, зовсім йому не властиву. Скотт — не Пікерінг, не Гордон 1 і не Лоуренс 2. Він міг би стати таким, як вони, за інших обставин. Але не став.
— Дивні речі ви говорите, Куоті.
Куотермейн доїв мигдалеве морозиво із збитими вершксіоди.
— Мабуть, замовлю ще порцію. З сиропом,— сказав він.— Бажаєте каву-глясе?— запитав він її, посміхнувся й одразу став схожий на італійця.— Не соромтеся. Пийте.
— Ні. Мене занудить,— відперла гвояа.— І як ви можете їсти таку жахливу мішанину?
— Нічого дивного — романська кров.
— Ви справді наполовину італієць?
— Та ні, якщо тільки нормани не пішли тишком-нишком від римлян.
— Певне, ваші предки й були Les Quatres Mains Вільгельма Завойовника?
— Навпаки. Мої предки були гугенотами. Рід мій не такий уже й древній. За нашим родом можна вивчати історію годинникового майстерства. Очевидно, предки мої втекли від Катерини Медічі й передали своє мистецтво англійцям. Тільки за останні сто років ми ледь не опустилися до комерсантства. Проте нам усе-таки якось пощастило втриматись при вірному ділі.
— І ви гадаєте, що Скотт — вашого тіста книш?
— Безумовно!
— Він теж із тих, хто завжди тримається за вірне діло?
— Безперечно!
— А я, по-вашому, хо^у перетягти його до тих, хто ніколи не був зайнятий ділом?
— Абсолютно точно! — сказав він, посмоктуючи ложечку.— Я й не знав, що ви розумієтесь на політиці.
Люсі підкликала сафрагі й замовила масбут — турецьку каву без цукру — й сухий бісквіт.
1 Гордон, Чарлз Джордж, або "Гор д он-па ша" (1833—1885) — англійський генерал, колонізатор. Учасник Кримської війни, губернатор Судану, вбитий повстанцями під час штурму Хартума.
2 Лоуренс, Томас Едуард (1888—1935) — англійський розвідник у країнах Близького та Середнього Сходу; один час — радник в арабських справах при міністрі колоній Черчіллі.
— Може, пані бажає тістечко?
— Ні, сухий бісквіт, розумієте — англійський бісквіт.
— Хадер, йа сітт *,— поквапливо відповів сафрагі з такою щасливою посмішкою, ніби Люсіль допомогла йому знайти справжнє його покликання в житті.— Один ан-глій-ський бісквіт.
— Чому б вам не з'їсти санде з фруктами та товченими фісташками, полите кіршем? — зазирнувши в меню, запитав її Куотермейн.
— Тому що сьогодні я маю ще працювати.
— Або пончик по-венеціанському з кришеним ананасом та полуничним желе в солодкому мигдалевому соусі й мараскіні?
— Перестаньте. Мене вже від самого вашого читання нудить.
— А вигляд у вас навіть дуже-таки здоровий! Ніби ви тільки й робите, що граєте в теніс А хіба це погано? Та ви, певне, й самі знаєте, що вам до лиця ваш здоровий вигляд.
— Диви, і ви вмієте говорити милі речі... Скажіть, Куоті, а чого б нам не перетягти до себе Скотта? Що поганого, коли він стане, нарешті, робити справу, яка його гідна? І робитиме її добре? І в нагороду за це матиме визнання?