— В якійсь мірі так, сер,— відповів Скотт. Він не був у цьому впевнений.— Хоча б тому, що я прагну знати те, що роблю. Очевидно, як і всі люди.
— Авжеж. Справедливо. Однак ви, мабуть, не вважаєте військову службу своїм покликанням.
Скотт чекав, що буде далі. Генерал Уоррен, здавалося, також чекав, ніби вже звільнився від тягаря провадити бесіду, цілком зваливши його на Скотта, від якого тепер усе й залежало. Та Скотт був неспроможний нести цей тягар. Він ще не збагнув, до чого хилиться розмова.
— Ви воюєте в пустелі з самого початку?
— Так, сер.
— Гадаю, що Пікерінг багато в чому покладався на вас. Багато в чому!
— На всіх нас, генерале. Це був його стиль роботи. Він ставив перед нами завдання. Ми завжди знали, що робимо, і через те все йшло успішно. Такий підхід до справи влаштовував нас усіх.
Уоррен сів, важко відкинувшись на спинку стільця, й замислився, ніби щось пригадуючи; але він і досі уникав очей Скотта. *
— Так і ми намагалися робити спочатку,— промовив він, сумовито хитнувши головою.— Перші дні війни в пустелі були справді незвичайні. Та вже й тоді ми терпіли від безпорадності адміністрації в тилу і від нестачі фронтового спорядження. Польових військ також було малувато. Генерал і чотири штабних офіцери. А коли ми збили сяк-так мотомеханізовану групу — попередницю нинішньої Восьмої армії,— у нас не було жодної служби: ні саперів, ні зв'язку, ні інтендантства, ні транспорту, ні санітарних частин, не було навіть снарядів.. Коли війна почалася, нам дещо підкинули, проте всі наші броньовані сили складалися з кількох допотопних броньовиків. Чи знаєте ви, що тривалий час ми не мали в Єгипті жодного патрона до важких кулеметів? Коли б Граціані одразу ж, як тільки Італія оголосила війну, пішов на Мерса-Матру з усім, що мав під руками, нам давно вже настав би кінець. Навіть якби ми воювали проти самих італійців. Нас врятував Уейвелл.
— Так точно, сер!— Скотт обожнював Уейвелла. Його обожнювали всі.
— Він був народжений для такої війни. Сам Уейвелл — людина нерішуча. Так, Скотт, дуже нерішуча. Але в нього було три чудові якості : наступальний дух, здібність обманювати ворога і вміння маневрувати. Можна сказати, що він вигнав італійців з Кіренаїки, наступаючи, маневруючи й на кожному кроці обманюючи їх. В безпосередні сутички з ними майже не встрявав. Оце справжнє мистецтво війни. Боїв не повинно бути. Якщо ми починаємо бій, значить, на превеликий жаль, нас спонукала до цього необхідність. Значить, ми не маємо іншого виходу. Би мене розумієте?
— Розумію,— сказав Скотт просто, бо й сам Уоррен не відчував тепер скованості. Він говорив плутано, але цілком невимушено.— Тільки даруйте, сер, я не можу вбагнути головної вашої думки.
їх перебили голоси, що долинули в кімнату крізь прочинене вікно з дункого, мов колодязь, двору. Пройшли дві молоді жінки — військовослужбовці, і їхні різкі дисканти пурхнули вгору, мов пересохлі пушинки бавовнику в гаряче небо.
— І ви туди пішли?— запитала одна.
— Так, тле це було жахливо!
— Невже?!
— Правда. Вони все зробили навпаки.
— Та нї!
— їй-богу! Вони все змішали!
— 0,тоді це справді жахливо.
— Я ж і тсажу — кошмар! Але довелось удавати, ніби мені це смішно.
— А що вони говорили?
— Що ж вони могли говорити?
— Чому ж ви їм нічого не сказали?
— А що я могла їм сказати?
Голоси віддалились,, і Сіюттг аг, Уорреном: раптом усвідомили, що мовчки прислухалися до чужої розмови, чекаючи, поки вона скінчиться. Так пшде б>уває, коли бачиш* як вулицею біжить людина: несвідомо зупиняєшся Ш чекаєш, чи пощастить їй догнать автобус.
Проте, вслухаючись в чужий діалогу вошж загубили нитку власної розмови.
— Пробачте, Скотт,— сказав Уоррен.— Мені хотілося хоча б побіжно торкнутися загальних передумов. Але головне — я тепер знаюг як ви працюєте. Здається, ви почували себе цілковитим господарем у пустелі, зайнятій ворогом, і ніколи не вступали в бій,, якщо не зважати на дрібні сутички. В бойових діях ви не брали участі.
— Тільки раз, генерале.
— Он як?
— У Джало, коли загинув Пікерінг.
Скотт глянув на Уоррена і з подивом віданачив^ що генерал дивиться йому просто у вічі, не відводить погляду — три, чотири, п'ять секунд — ї злегка похитує головою.
— Випадок у Джало справді був. трагічним іі грубим недоглядом. Може, я одиш знаюг якою трагедією він бук*— з сумом тробурмшшш Уоррен.
— Миг всі це знаємо у— сказав йому Скотт.
— Навіть так:?1.. Але зарази я не нро^ це,— стиха мовив Уоррен.— Ввдтовідалівняістьу і особливо відповідальність військового командира, прижушсає право на помилку в п'ятдесяти випадках із ста. Ми? змушені визнавати можливість помилки, Скотт.
— Так. точно, сер.
Скотт розумів, що тут ніколи не зможе виступити з обвинуваченнями проти кривавого Черча, і мета, яку він собі поставите,, вислизає у нього з? рук. Він не міг ні затаврувати, ні вбити, не міг показати своєї ненависті і зневаги — все це раптом здалось йому жалюгідним після розмови з Гамалем-терористом, що діяв від імені цілого народу.. А Скотт, намірившись нещадно викрити кривавого Черча, гостро відчув, що він залишається тільки самим собою*. Гамаль зіпсував йому все.
— Питання ось у чому,— сказав Уоррен; він підвівся, пройшовся по кімнаті й став біля стола поруч Скотта, нахмуривши чоло> і вдивляючись у стіну навпроти,—чи є у вас певні правила, за якими ви дієте? Як ви їх собі уявляєте? Як ви їх застосовуєте на ділі?
— В пустелі?
— Атож. Маючи на увазі, що вам доводиться виконувати завдання переважно на території ворога, в його глибоких тилах... Яку ви обираєте тактику?
— Ми свідомо уникаємо будь-яких ускладнень,— сказав Скотт.
— Т$к, але ви ускладнюєте життя ворогові.
— Ще й як! Проте ми рідко ставимо собі це за мету. Ми або вивчаємо нові маршрути, або намічаємо зручні траси, або патрулюємо дороги, або просто розвідуємо, як далеко можна пройти у ворожий тил, щоб виявити вразливе місце... розрив у нього в обороні. Перед топографами ніколи не ставилося завдання затівати бої. Ми проводимо людей, куди треба, а потім виводимо їх назад. І правило в нас завжди одне — нас не повинні викрити.
— Добре, але як ви цього досягаєте?