— Так точно, сер.
— Звичайно, ворог може вас і не помітити, якщо ви будете обережні. Тим краще. Коли ж він виявить літак на землі і знищить його — це гірше, але нічого не зробиш. Будемо вважати, що літак відслужив своє, а ви примусили німців повірити, ніби хочете врятувати чудову машину. Найголовніше — ввести в оману ворога. Адже ви добре знаєте дорогу, Скотт?
— Так, сер. Ц
— Ось чому ми й хочемо доручити цю операцію вам. Вона начебто нагадує підготовку до ще одного обхідного маневру зліва, щоб зайти у фланг Роммелю. Як того разу, коли ми втратили загін Пікерінга. Але насправді це не так. Мета тут зовсім інша, і ми вам її пояснимо, коли завдання буде виконано.
— Це все?— запитав Скотт.
— Ні. Не зовсім. Але найголовніше я вам сказав. Ви підлягаєте особисто мені через полковника Пікока. Ваше завдання — розмітити трасу, визначити час проїзду по ній і відвернути увагу ворога од вашої справжньої мети, удаючи, ніби ви таємно просуваєтесь до
1 Невеличкий моноплан.
місця посадки "харрікейна". Насправді ж ви повинні просто намітити трасу, по якій можна пустити наші вантажні машини без провідників. Тільки ворог цього не повинен розгадати. Ясно?
— Так точно, сер.
— Детальніший план операції розробите з полковником Пікоком. Запитання є?
— Звичайна річ, генерале...
звичайна. Погодите їх з Пікоком. Але й я про одне мушу вас запитати, Скотт,
Генерал уперше глянув Скотту в обличчя своїми голубими очима, в яких нараз промайнуло щось подібне до мук сумління. Все-таки він був солдат.
Скотт чекав; він раптом відчув свою поразку, і туга знову стисла йому серце.
— Що вам найбільше може загрожувати в глибокому тилу ворога?
— Майже напевне — його літаки.
— Чудово. Було б небажано, коли б ви привернули до себе увагу наземних патрулів. Ми не хочемо, щоб вони нишпорили в цьому районі. Літаки нас менше за все непокоять.
— Атож. Куди приємніше, Скотті, коли вас пристукне німецький штурмовик,
Пікок усе збагнув, але прикинувся, ніби до нього нічого не дійшло. А Черч повторив ще раз, що полишає на них самих домовитись про всі деталі.
— Звідки я можу знати, що наші власні літаки не атакують нас, помилково вважаючи за ворожий патруль?— різко запитав Скотт у Пікока, який міряв кроками свій кабінет.
— А ми попередимо повітряні сили.
— І ви певні, що це допоможе?
певен. Чого це ви раптом...
— Пригадуєте нещодавній випадок у Тобруці, коли Олердайс закладав міни в італійській Савойї, а англійські літаки налетіли й стали бомбити? Хтось із начальства забув попередити наших, і Олердайсу довелось віддуватися.
— Ну, Скотті, таке могло трапитись лише один раз. І більше не повториться.
— Звідки мені знати?
— Ви, звичайно, знати цьс го не можете. Вас ї самих обстрілювали наші літаки. Але навіщо згадувати про це зараз? Хіба це не та сама звичайна небезпека, на яку весь час наражаєтесь і ви, й загони "військ пустелі", розгулюючи за спиною у ворога? Чогось раніше я не чув, щоб це вас непокоїло.
— Я непокоюсь, коли ваш брат, вигадуючи для нас роботу, часто-густо забуває про головне. Нехай мене обстріляють наші літаки — але тоді, коли в цьому ми винні самі. Ви вимагаєте, щоб ми виконали певне завдання. Гаразд! Зо мною буде троє чи четверо моїх людей, і я бажаю знати, що ви забудете передбачити цього разу. Я не довіряю вашій розпорядливості або принаймні не зовсім довіряю.
— Ви перебільшуєте, Скотті.
— Анітрохи. В пустелі немає жодної людини, яка б вірила хоч слову з Каїра. Понадійся на вас — і тебе спіткає біда. Особливо, коли до справи причетний Черч,
Пікок неспокійно ходив з кутка в куток по кімнаті, умовляючи незвично розгніваного Скотта заспокоїтись і бути розсудливим.
— Я достатньо розсудливий,— сказав він.
— Так, але ви даремно турбуєтесь про те, що повинно турбувати тільки нас.
Скотт не став перечити. Пікок був не винен.
— Не можна, тільки через те, що Пікерінг та ще двадцять чоловік з вашого загону підірвалися на мінному полі і винуватий, по-вашому, в цьому генерал Черч, піддавати сумніву все, що ми робимо. Переборіть у собі це, Скотті.
— Я тільки хочу бути певен, що все передбачено.
— Може, вам взагалі не дуже хочеться виконувати завдання?
Відчужений погляд Скотта упав на Пікока.
— Ви робіть своє, а те, що належить мені, я зроблю.
— Ну от і слава богу. Ми з свого боку зробимо все, що треба.
— Гаразд, давайте уточнювати деталі,— примирливо буркнув Скотт.
Пікок з полегкістю зітхнув:
— Ми домовилися з загоном далекої дії, щоб вони залишили для вас пальне на своїх складах. Зв'яжетеся з ними самі. Отже, все зводиться до того, що вам треба взяти звідси, з Каїра.
— Нічого. Все нам потрібне є в Сіві. Хіба що роздобудете кілька нових теодолітів та два-три пристойні світні хронометри. Підійдуть і добрі кишенькові годинники з великим циферблатом.
— І все?
— Ви кажете, з нами поїде ще наш пілот?
— Так. Він спробує пригнати літак назад.
— А чому б нам не підібрати по дорозі французького пілота й не доручити йому пригнати машину назад? Навіщо брати зайву людину?
— На те, що так вирішило начальство,— пояснив Пікок мляво-байдужим голосом.
— На біса Черчу і тут знадобились ускладнення?
— Уяви не маю. А яка вам різниця? Ну скажіть, хіба це вас зачіпає, Скотті? Черч просто бажає, щоб лише кілька довірених осіб знали про ваше завдання. Він не хоче посилати з вами француза, щоб той був свідком, як ви намічаєте трасу. Це може просочитися до ворога. Французові наказано посадити літак в пункті "А", а потім пішки добиратися до пункту "Б". Більше він нічого не повинен знати.
— Чому? Через те, що він француз?
— Е, та ви ж знаєте, які вони люди! Je m'en fouts! 1 Не розуміють, що таке обачність.
— Мій штурман — єгиптянин, а радист — сірійський єврей. Може, Черчу це теж не сподобається?
— Зовсім забув про Сема й Атию! Ви не обійдетесь якось без них?
— Ні.
— А може, позичите на цей час кількох хлопців з загону далекої дії?
— Ні,
— Ну, що ж, генерал про них також забув, а я йому нагадувати не збираюсь.
— Я нагадаю йому сам.
— Бога ради, не треба! Адже в нас уже все готове* Навіщо ж вставляти нам палиці в колеса? Ви, певне, справді не хочете їхати, Скотті?
— Краще ви мене про це не питайте,— відповів Скотт.