— Та ні, я почекаю,— відповів Куотермейн.— Навіщо йти далі.,>
Скотт знову рушив уперед, і Сем пішов за ним.
— А він знає дорогу?— запитав Бентінк.
— Піде по снарядних воронках.
— Що їм там треба?— знову запитав Бентінк, стомлений пітьмою, чеканням і тривожним смутком, який раптом охопив їх успіх.
— Нічого. Просто хочуть подивитись на це місце.
— Для чого?
— Та помовчіть ви,— спокійно відрубав Куотермейн.
— Пробачте, Куоті...— пробелькотів Бентінк.
— Гаразд, нічого,— сказав Куотермейн, і хоч він також відчував тугу, однак ця туга не була такою гострою, як у інших,— скоріше покірливість долі, ніж розпач.— Ви маєте хоч якусь уяву, що тут трапилось?
— Знаю тільки, що Шкерінг тут вклепався...
— Черч одурів від страху минулого року отам, біля ескарпу,— розповів йому Куотермейн.— А все окотилося на Пікерінгу. Бочки із смолою стали йому могилою.
Бентінк мовчав.
— Ви полетите додому завтра або післязавтра,— повернув на інше Куотермейн.
— Слава тобі господи,— відповів Бентінк.— Для мене ваше життя надто повільне і нерозважливе.
Куотермейн кивнув:
— Мабуть, таке воно і є. Коли ви повернетесь додому, ви зможете зробити Скотту послугу. Якщо, звичайно, захочете.
— За що ж це я повинен робити йому послуги? Куотермейн опустився на укіс ескарпу й запитав:
— Як ставиться до Скотта генерал Уоррен? Та й що вони всі про нього думають, коли на те пішло? Адже ви, напевно, чули, що про нього говорять.
— Про Скотта?
— Атож.
— Знаєте, нічого не говорять. Просто називають його ім'я — Скотт, як це робите ви, ніби самим його ім'ям уже все сказано. Не знаю, як Черч, але генерал Уоррен, по-моєму, пустив мене на цю прогулянку тільки тому, що вірив, ніби я у вашого Скотта мов у бога за пазухою. Він не віддав би в руки дурневі свого щойно спеченого зятя.
— Ясно. А що ви чули ще?
— Всі переконані, що в Люсі Пікерінг з ним щось-таки є. Люсі, звичайно, може завести роман з першим-ліпшим ідіотом у Каїрі, це її право, але єдиний мужчина, з яким у неї є якась близькість,— це Скотт, так принаймні говорять. Моя дружина, наприклад. Вони й до мене на весілля прийшли разом.
— Це нікого не стосується,— з несподіваним роздратуванням сказав Куотермейн.— Я вам ось про що: Скотту потрібен друг, близький до Уоррена, і ви можете стати саме такою людиною.— Тепер Куотермейн уже не повчав, він наказував.
— Я? Та на біса мені здався ваш Скотт?
— О, не варто так норовитися. То в нього така манера розмовляти.
— Я й не думаю норовитися.
— До цієї самої історії в Джало Скотті не був таким відлюдком. Не було в нього й такої підозріливості. Щоправда, він не з балакучих, зате й не рядова людина, йому це можна вибачити. Адже ви не бачили його в ділі, Бентінк.
— Який жаль!
— Не говоріть дурниць. Треба, щоб там у вас нарешті зрозуміли: Скотт досі не може забути вбивства Пікерінга та інших своїх товаришів. Думка про це штовхає його казна на що.
— Який жаль!— повторив Бентінк.
— Перестаньте кривлятися! Біда в тому, що Скотт зараз дуже підозріливий, він усе ще сушить голову над цією проклятою історією. А знаючи Скотті, можу вам наперед сказати: коли він докопається до самої суті, він не сидітиме склавши руки. І найгірше, що він підходить до всього з точки зору особистої відповідальності. В усьому винуватить Черча. Треба, щоб вони це зрозуміли, поки не пізно.
— А що ж тут розуміти? Що він, по-вашому, може зробити?
— Звідки мені знати?— відповів Куотермейн.— Тільки богу відомо, що в нього на думці. Мабуть, Черч. В кожному разі Скотта чекають неприємності. Я просто відчуваю, як він ось-ось нахромиться на них. І тоді йому дуже потрібні будуть друзі.
— Гаразд. Чого ви хочете од мене? Сказати Уоррену, що він мій друг?
Куотермейн ніби й не чув його зневажливого тону.
— Вам, мабуть, не раз доводилося чути про Шкерінга...
— Ще б пак! Не людина, а якесь чудо!
— Він і справді був чудом. В тім-то й біда. Але половина цього чуда — Скотт. Скотт — це реалізація задуму і його успіх. Сам Пікерінг був невдахою. Він був оригінал, бунтівник, дивак і джентльмен. І завжди по зав'язку напханий всілякими талановитими, але вкрай навіженими ідеями. Проте, як правило, втілював у життя ці ідеї Скотт. Коли Пікерінг домовився з французами про трасу через пустелю, від озера Чад і просто через розташування італійської армії, і коли він перший двічі перетяв пустелю на півдні, і коли він здійснив свій знаменитий перехід по Тріполітанському шляху мало не під німецьким конвоєм,— задумано все це було Пікерінгом, але здійснено, і до того ж блискуче здійснено, Скоттом. Саме Скотт розробляв плани, вів загін, складав карти і приймав рішення. Пікерінг вигадав перший шляховий патруль, що діяв за триста миль од фронту, в тилу в італійців, але повів нас туди Скотт і вивів звідти непоміченими також він. Пікерінг задумував, а Скотт робив справу. Вони чудово доповнювали один одного. І прикро бачити, що Пікерінг став героєм легенди, а про Скотта — людину надто скромну, щоб на це претендувати, і геть позбавлену марнославства,— ніхто так і не знає. Хоча й це неважливо. Адже сам він ніякої кривди не відчуває. Але зараз, коли Скотті свідомо накликає на себе біду, треба декому нагадати про все це.
Бентінк був невдоволений.
— Та я ж ніщо,— сказав він.— Велика цяця — зять генерала! І все-таки я не розумію, що ви знайшли в цьому Скотті такого незвичайного? Кого він цікавить?
— Мене й багато інших. Скотті люблять, бо на нього можна у всьому звіритись. І людина він незвичайна тому, що робить свою справу краще за інших.
— Що ж, по-вашому, він також чудо?
— Не в цьому річ. А в тому, що Черч його безумовно ненавидить, бо недаремно ж і Скотт так ненавидить Черча. І я намагаюся використати ваіе, щоб якось пом'якшити ставлення до Скотта Уоррена або тих, хто стоїть над Уорреном, якщо їм до нього хоч трохи не байдуже.
Бентінк знизав плечима:
— А кривавий Черч таки послав Пікерінга на небо? Це правда?
Повертатися до минулого було важко, і Куотермейн нервово торсав губу під густим чорним вусом.
— Схоже на те, що правда,— сказав він.— Черч потрапив тут у скрутне становище. Роммель перехитрив його обманним маневром на півночі. Він же нездара, цей кривавий Черч. Кинув усе, що мав, на північ, а потім зрозумів, що його ввели в оману і що йому нічим затримати німців, а їхні моточастини пруть через цю ваді, відрізаючи шлях до відступу і йому самому, й усім іншим. Під руками не було нікого, крім шляхово-топографічного загону Пікерінга, який прибув із Сіви, коли бої вже почалися. Черч наказав Пікерінгу удержувати підступи до ескарпу будь-якою ціною, забувши попередити, що район всуціль заміновано. Перші два грузовики підірвалися на мінах. А потім ударила наша артилерія, яку Черч у паніці теж забув попередити; вона спрямувала весь свій вогонь на це місце й рознесла на шмаття те, що лишилося від Пікерінга та його загону. Після того Роммель пройшов через ескарп безперешкодно.