Не дивись мені в спину

Сторінка 3 з 3

Вінграновський Микола

— Ти хто такий?

Сивко мовчав. Коні переглянулися між собою, а один із них — сірий жеребець в яблуках — продовжував:

— Ти що, забув тут у лісі мову, чи, може, ти і взагалі ніколи не говорив?

Деякі з коней зареготали.

— Ану, давай, Уране, з ним по-німецькому?

Уран справді був не тільки грамотною конякою, але і мав, як казали, вищу освіту, правда, не закінчену: знімався в багатьох фільмах, головних ролей йому поки що не доручали, але все ж таки.

— Шпрехен зі дойч? — запитав Уран, махнувши два рази хвостом. — Інглиш?

Сивко мовчав, хоча говорити він умів і знав і німецьку мову, вона сиділа йому в печінках, але, за відсутністю в роті зубів, йому не хотілося падати обличчям в калюжу перед таким вишуканим товариством.

Він ще раз пильно подивився на білокопитого красеня, потім оглянувся на мою дружину та й поволік свою ногу до неї лигати листя.

— Непонятний какой-то! — сказала молода кобила, занурюючи хтиві губи у сіно.

Я запитав Івана:

— Ви часом не знаєте, що це за кінь?

— Який? Оцей? Сивий? Та, був колись кінь! Усю війну партизанив із нами, а тепер уже таке старе падло, що і вовки його не їдять. Правда, ще років скількись тому, як сутужно було на хліб та на м'ясо, хотів голова на ковбасу його перемолоти. Так я тоді пішов до голови та кажу: якщо ви його перемелете на ковбасу, то не буде добра ні вам, ні дітям вашим, бо аби не цей кінь, то хто його знає, щоб ще було б! От. З тих пір він так і перейшов жити в ліс, та оце ще звідкілясь лелека-каліка приблудився, та так і доживають удвох... На зиму, правда, я їх забираю до себе, бо все ж як-не-як, а жалко...

Повторили зйомку ще раз і ще. Дуби почорніли від диму, і порвана вибухами земля набрала таковісінького вигляду, як і колись в останньому бою, — так сказав партизан Іван.

Усі були стомлені і щасливі: битва знята. І саме пішов сніг. Доки вантажилися машини, доки всі переодягалися, сніг закрив собою порвану землю, наче тут нічого і не було.

Я підійшов до дружини, подав їй руку. Холодна щока дружини вже пахла молоком.

Сивко, забілений снігом, видавався ще сивішим, а лелека знову трусився біля нього від холоду.

По коневих очах я зрозумів, що Сивкові ніхто не сподобався тут: ні люди, які удавали із себе партизанів і німців, ні артисти мої, ні коні...

Йому сподобалась лише моя дружина. Вона сказала йому до побачення і понесла свій великий, як глобус, живіт до машини.

Ми сіли в машину і поїхали. Сивко дивився нам услід. І коли вже не було нас видно, то на Сивкову спину вискочив лелека і, витяіуючи задубілу шию, іще клацав Сивкові про нас.

1969