"Треба починати діло з Бичковським завзятіше… Не зайшов, каторжний, до мене в Кишиневі, той проклятий сармат! Поїду лишень оце до його в Бендери та втну йому візит несподівано! Але ні… Це вже буде дуже по-сьогочасному. Я не якась там ліберальна молоденька панна, щоб робити самій візити паничам. Літа не ті, хоч я сучасна людина. Напишу до його, що я раднісінька поновити давню знайомість, навіть давню любов… Буду його бомбардувати листами, проситиму одписувати, запрошу сюди до себе на карти, на Великий Фонтан. Може, з того що й вийде… Напишу до його зараз!" — думала Марта Кирилівна, скоса поглядаючи на Марусю.
Маруся все сиділа коло вікна, спершись ліктем на одвірок. Через годину вона встала і пішла гуляти по буртах над морем. Марта Кирилівна схопилась з канапи, знайшла листок паперу і сіла за стіл.
Довго вона думала, метикувала, довго мазала пером, порвала кільки листків і таки скомпонувала лист до Бичковського. Вона докоряла йому в тому листі, що він не прийшов до неї з візитом в Кишиневі, не вважив на її щире прохання; що вона його цілий день ждала і тепер жде його візиту на Великому Фонтані і просить доконче прибути на карти або до неї, або до Христини, де вона має побачитись з ним і поновити з щирим серцем давню знайомість.
Марта Кирилівна сіла й задумалась.
"А який він тепер став пишний! Які плечі міцні та широкі! Яка постать здорова, міцна, кремезна! А вуси! Як гадюки! Вінець сотворіння! Правдивий вінець натури! Юпітер! Саме в силі чолов'яга! А чим же я не Юнона?"
І Марта Кирилівна зітхнула з самої глибочини грудей. Вона запечатала лист, однесла сама і вкинула в поштову скриньку.
Надвечір вернулась з гулянки Маруся і не застала матері в номері.
— Де це мама? Чи не пішла часом куди? — спитала Маруся в слуги.
— Не пішли, а кудись побігли через парк, тільки не над море, а на вулицю Може, побігли в крамницю, абощо,— обізвався слуга.
Незабаром прибігла й Марта Кирилівна, добренька та веселенька, неначе тільки що вчинила добре діло. Щоки розчервонілись од біганини, очі весело блищали. Було знать, що в неї грала фантазія на всі заставки і в веселий тон, ніби до танців. Маруся пила чай мовчки. Мати заговорювала з дочкою, зачіпала її, навіть силкувалась жартувати. Але те нічого не помогло: Маруся сиділа мовчки. Надворі почало смеркати. Марта Кирилівна причесалась, причепурилась перед дзеркалом і побігла до Христини Степанівни на карти.
Може, й ти, Марусю, підеш зо мною до Христини? — спитала мати в Марусі.
— Дайте мені спокій! Не гості теперечки мені в думці,— насилу обізвалась Маруся.
Марта Кирилівна вийшла.
Зіставшись сама в хаті, Маруся знайшла одну нову сукню для вінчання, зав'язала її в здорову хустку, стала серед кімнати й задумалась.
Надворі вечоріло. В гостиниці було тихо, як в домовині. Маруся глянула на материну постіль, заслану зеленим укривалом, і посилала до неї в думці останнє прощання. І несподівано вона згадала свій домок в Кишиневі. Вона ніби побачила свою й материну опочивальню, невеличку гостинну, де стояло піаніно, де стояли здорові листаті високі фікуси, згадала старий садочок, повний квіток. Їй чогось здалось, що вона не в гостиниці, а в себе дома, що вона кидає крадьком своє рідне гніздечко і кидає навіки.
"Не пустить мене мати і на поріг свого дому після цього,— подумала Маруся,— ніколи я не побачу того місця, де я зросла, де промайнули мої дитячі літа…"
Маруся важко зітхнула, через велику силу одхилила, а потім одчинила двері в коридор і переступила через поріг кімнати. Вона почувала, що тратить силу, що її покидає наважливість та сміливість. Серце тьохнуло раз, другий. Вона пішла темним довгим коридором, одчинила двері надвір і спинилась: вона згадала свою матір, і їй жаль стало матері.
"Я накою великого горя своїй матері. Не все ж мати мене лаяла. Вона мене й любила й жалувала. Серце в неї не зле. Тільки в неї логіка якась чудна. Вона нервова: часом плаче, побивається, ламає руки, коли було трапиться яка пригода в житті. Я для неї вчиню велике горе… Але, але… вже пізно. Він мене ждатиме на вокзалі, буде турбуватись…"
І бідній, добрій дівчині жалко стало й Ломицького. Вона й незчулась, як опинилась надворі, на стежці і пішла тихою ходою через парк, прямуючи до вокзалу. А дума за думою роєм вилися в її голові. За кожним ступенем її смуток збільшувавсь швидко-швидко, як збільшується літня дощова хмара. Гнів на матір зник і в серці й сліду не покинув. Серце тьохнуло знов і почало кидатись швидко-швидко.
"Боже мій! а що буде з матір'ю, як вона вернеться додому вночі і мене не застане? — знов подумала Маруся.— Подумає, що я сама собі смерть заподіяла, що я втопилась в морі… Вона натрапить на цю думку…"
І Марусі навіть вчулось, як мати голосить, здалося, ніби мати ламає руки, побивається, бігає вночі по піскуватому березі моря. Сльози раптом ливцем полились з очей. В грудях стисло. І неначе якась невдержна сила повернула її одразу назад, вхопивши її за плечі обіруч… Вона бігцем побігла до гостиниці.
"Я вб'ю насмерть свою матір! Вона ще занедужає через мене! Що буде, те й буде, а я не покину своєї матері. Не хочу, щоб через мене лила сльози та побивалась рідна мати…" — думала Маруся і вернулась в свій номер.
Маруся лягла на постіль, втомлена, змучена. В хаті було поночі, як в льоху. Вона навіть не засвітила світла. Але не про матір тепер були її думки. Вона думала про Ломицького, уявляла собі, як він йде в Одесі на залізничий вокзал, як він жде її, шукає між людьми і не знаходить…
"Бідний, нещасливий! Як він стривожиться, змучить свою душу! І я в тому винна! Пожалувала матір, а його не пожалувала".
Ломицький і справді перемучився того вечора… Зібравшись в дорогу і вклавшись, він сів пити чай. Душа трохи заспокоїлась; голова стала вольна од клопоту, тяганини й лаштування в дорогу, але Ломицький почував, що його нерви дуже напружені. Тривожні мислі заворушились в його голові.
"І нащо оце я сказав Марусі, щоб вона кидала матір і тікала зо мною? Якось воно само вихопилось те слово… з досади. Такого діла не потаїш од людей… В місті всі довідаються про це. Христина та її брат Бородавкін перші рознесуть по місті, ще й брехні точитимуть скрізь про мене. А що подумає про мене начальство? Коли я зробив одно кепське нелегальне діло, то можу зробити й інше, і усяке… Воно так само по собі випадає… Овва! Овва! А все то винна ота брехуха Христина. Нема роботи отій багатирці, то вона вигадала собі розвагу — оту романтичну поему, само по собі для себе, але на мій кошт… Дідько б її взяв з її порадою. А я, дурний, послухав: розходився, неначе на першому курсі в університеті! Де це в мене взялась така дурна сміливість, така завзята навага!