Націоналізм

Сторінка 19 з 84

Донцов Дмитро

Для соціялістів "найвищою метою є добро й розвій чоловіка" (себто одиниці). Вони також, розуміється, державники, але їм потрібна своя держава для того, щоб "наш мужик і наш зарібник мали кусник чорного хліба". Так пишуть соціялісти, і мимоволі згадується все та сама приповідка – "коли б хліб та одежа"...Ну, а коли цей хліб буде не щодня, як, напр., було з німецьким "зарібником і мужиком" під час першої світової війни і бльокади, що тоді? – Тоді, очевидно, наступає право сецесії і "самовизначення" своєї державної приналежности для кляси, як – вгорі ми бачили – для одиниці[67-1]. Драгоманів примиряється з російською державністю тому, що вона служила, нібито, "аграрним інтересам селян". Для нього цілком зрозуміло, що за цю ціну українська інтелігенція пішла на службу чужій державній ідеї і "стала й собі на боці уряду" царя Олександра II. Це сталося "тим легше, що тоді було в ходу "народництво", думка "злитись з народом". Виправдує й тих українців, що ставали при царськім уряді "мировими посередниками", бо вони "мають за собою оправдання в тому, що збільшили селянську землю в трьох правобережних губерніях майже на два мільйони моргів"[68-1]. – Як бачимо, філософія гречкосія, що на всі політичні справи дивиться з точки погляду "прирізки землі". Виходить, отже, що "народолюбство" веде логічно до кооперації з царатом та що ця співпраця це ніщо інше, як "злиття з народом". Чи дійсно воно веде до цього? Народництво, свідоме своєї політичної мети, політичних цілей кляси, яку воно хоче заступати, – до такої співпраці не повело б, як не повело до неї "народолюбство" російських народовольців, яких відповіддю цареві за "збільшення селянської землі" був акт 1 березня 1881 року. Але "народовство" аполітичне, примітивне, – до співпраці з усякою владою готове. Як не мога краще відбивається в цій антитезі різниця двох "народовств": з одного боку – ідеології політичносвідомих революціонерів, що прямують передусім до політичної влади,з другого – ідеології мирових посередників "мужиків і зарібників" (хоч би і в професорській тозі), ідеології "нашої братії", "черні", яка далі аполітичного соціяльного голоду не йде, і яка так характеристична для кожної некультурної верстви або племени. Для провідників цієї верстви, "для сощяліста держава школи не може бути метою, а тільки засобом, переходовою формою громадського життя". Він "з цього лиш погляду" розглядає справу української державности. "Українська державність потрібна українському трудовому народові лише постільки, поскільки вона спроможна забезпечити йому кращі форми громадського та приватного життя"[69-1] ... З точки погляду інтересів приватного життя дивиться на світ і політику кожний міщанин, буржуазний так само, як і соціялістичний. Не дивно, що з тією самою міркою підійшло до справи державности й наше соціялістичне міщанство. Для нього інтереси рідної дзвінниці, його власної цінної особи, його покоління, хоч би ціною підпорядкування чужій волі, все будуть важливішими від волі власної species до життя і до виключного панування на своїй території. Говорячи про російські бунти XVII і XVIII віків, Драгоманів докоряв їм, що були це бунти, хоч і за старовину, але не за "чисту старовину, доцарську, додержавну", не в ім'я вічного "республіканського" політичного ідеалу, лише аполітичні бунти "за царя проти бояр". В суті речі цим рухом проти клясових противників, "за царя проти бояр", за якубудь державну владу, хоч і чужу, – був і цілий наш соціялістичний націоналізм[70-1], для якого державна ідея була книгою із сіма печатками. Не дурно ж ці соціялісти ідентифікували "національну справу" з "соціяльною справою українського демосу", не дурно був для них "український націоналізм... ідентичний з соціяльною справою українського мужицтва і робітництва"[71-1]. Так думали галицькі сальонові соціялісти чверть віку тому, так думають їх наддніпрянські товариші тепер. Вони думали, що кляса стоїть над нацією, що вона може осягнути "щастя" без створення власної політичної влади, лише делеґуючи їй чужій species. Підставою цієї формули була злочинна омана, що кляса, яка хоче заступати націю може віддати розпорядження матеріяльними й людськими багатствами свого краю чужим "товаришам", і не зважаючи на те, лишитися паном "у своїй сторонці"; ілюзія, якої хибність доведена кров'ю цілих генерацій. Так само "революційність" нашого соціялізму була примітивної природи. Це не було повстання проти держави, яка надуживає своїх прав колективу, як його розуміли Джон Міль або Гобс, що дозволяли в деяких випадках це право бунту не проти держави, лиш проти даної її форми. В нас декляруеться право бунту проти держави, як такої, право Дортена, який також "в інтересі працюючих мас" Ренщини хотів відірвати цей край від своєї нації. Цю різницю між теоріями Мільтона і Гобса з одного боку, а з другого – Дортена і Тарговичан, які ухвалювали розбір власної країни, треба добре пам'ятати при оцінці нашого "народолюбства" і його права "обраховуватися" з своєю державою в ім'я інтересів "трудящого люду". Не вільно проводити аналогії між революціонерами з патріотизму і патріофобами з бунтарства, між бунтівниками з глибоким культом держави і бунтівниками, які – як зараз побачимо схилялися в бік чистого анархізму; між тими, хто найвище цінив організований колектив, і тими – для кого не було нічого вищого від "приватних" інтересів своєї дзвінниці, окремої особи, або їх механічно зліпленої цілости, "народу" чи кляси.

Виходячи з цієї самої психології, Драгоманів ставиться так само й до інших справ національного життя, напр., забезпечення границь, забезпечення спокійного посідання території нації. "Суверенне" я, "кусень хліба" для нього, видобуваний з землі, нарешті й сама земля (територія) – ось що було "реальне". Байдуже, чи це дасть своя держава чи чужа, чужа правда чи своя. Стреміти при тім, щоб не терпіли вічні інтереси species, її волі, влади – означало гонити за "оманами". Йому було все одно, хто, яка держава принесе волю народові, йому ж було байдуже, чия сила ці границі забезпечить. Тому підбій Катериною Чорного моря уважає він за сторінку з "української історії" так само, як і російськотурецьку війну 1877 року[72-1]. Українці, які служили царям у цих походах робили "діло для свого часу нормальне і національне". Тут яскраво виступає в цілій "красі" психологія не члена націїпана, що уважає своїм лиш те, що вона зробила сама, лише психологія члена суспільности, і то безправної, який мусить уважати за своє те, що для нього робить стороння сила; якого функції обмежені функціями споживача й продуцента, чужого шляхетнішого завдання, організації влади і її виконування. На тій самій точці стояв і Куліш. Цілим своїм єством журилися вони про "мирне і благоденственноє житиє", про мир, незалежно від того, чи це буде мир Володимира Великого, чи царя Олексія, чи мир свобідної Ґалії чи Іберії, чи – Pax Romana. Коли б Кулішеві або Драгоманову якимсь чудом довелось було родитися в Еспанії, коли та почала свою боротьбу за звільнення від маврів, він певно доводив би несвоєчасність цілої акції, та підносив факт, що маври закріпили для еспанців посідання берегів Атлянтику і Середземного моря... В нас думали, як говориться в старому вірші, що коли наші предки "за Олега руского монархи, плавали в чолнах по мору і на Царград штурмували", то це для краю мало таке саме значення, як коли другий, російський монарх гонив нас штурмувати той самий Царгород...