Корнелія важко встала й пішла до спальні. Її не було довгенько. А коли повернулася — тримала в руках пожовклу рукавичку дивної форми.
— Оце я вив'язала для Коляя після одної страшної перестрілки, коли він утратив два пальці правої руки. Він дуже нервував через своє каліцтво й намагався ховати руку від сторонніх очей. А я добре роздивилася, як виглядає його безпала рука, й виплела йому цю рукавичку з найтоншої вовняної нитки. Я його дуже любила… Й думала, що життя мені не буде без нього… І він це знав.
Ти питаєш, чи порозумілися б ми, якби були впізналися вчора… Яке це має значення тепер? Для мене правда одна: він зрадив.
Так що нехай живе… Все одно минуле навідує його ночами. Знаю по собі. Минуле — то такий кат, що мовчки й без знаряддя тортур замордовує людину зсередини. Можеш ночувати в церкві, колінкувата, каятися, денно й нощно бити поклони, а воно не відпускає, як задавнена грудна жаба. Душить тебе, душить…
Але в мене є ти. А я не хотіла звалювати на тебе своє минуле…
Запало довге мовчання.
Корнелія помішувала чайною ложечкою вихололий окріп у горнятку.
Богдан курив у відчинену кватирку.
— Мамо, а ким був мій тато до того, поки почав учителювати? — несподівано різко розвернувся до неї.
Корнелія мовчала так довго, що Богдан подумав: мама заснула сидячи.
Зітхання її було гучніше, ніж грім серед ясного неба:
— Він був тим офіцером, який повірив моїй брехні про дружку…
Київ — Осокорки,
20 липня — 20 серпня 2001 року
"Убієнних всіх скорботні тіні
Я тримаю, наче чорний стяг"
Казіс Брадунас
Ідеологізований пейзаж
Блискавку — цю повстанку
Скромних полів небес —
Перехитрив приманкою
Вітер-каменотес.
І полетів у клоччя
Блискавки білий шал.
Згасли повстанські очі
В бункерах диких скал.
* * *
…о, так.
Іти, і я, і ми
В сліпі сніги крильми упали.
Лиш серед чорної зими
Смереки чорно трембітали.
І сонно падала в потік
Прострелена і в'яла глиця.
І снігу мокра плащаниця
Ховала нас, немов шулік.
Ми не давалися, мов пси.
Нас жони — й ті не приручили.
Нам помагали люди й схили.
Нам трембітали — лиш ліси.
Буковинські пейзажі 1947 року з уст баби Загулихи
1
Ой, попід гай зелененький
Не Довбуші молоденькі,—
А темнії воріженьки
Шнурочком брели.
Хлопців тридцять, може, триста,
Ой, то з покриком, то свистом,
Стежки кров'ю — а не листом —
Укриті були…
Ще не встигне сонце сісти:
— Давай, суко, борзо їсти —
годувала ж москалів.
Гості й рано.
Ворон кряче:
— Давай, курво, їсти.
Плаче
За тобою Магадан…
…і попід гай зелененький
Не Довбуші молоденькі,
Лиш темнії воріженьки
День при дні брели…
Чорні вітри-вітровії загули — загули.
Не одні тут в преісподню загули. Загули.
2
…і пливли у ніч твої бесаги
Між сипучих по горбах снігів.
І пекла неправда, наче спрага,
Під дзвінки — як дзвони — биндюгів.
Ой, за ким у ніч вони дзвонили?
Упирались коні, мов душа.
Пси горбами, мов скажені, вили.
Падали ранети з кунтуша.
В череві сахалася дитина,
Ненароджена, та воює з тавром.
Вслід рикала вже чужа маржина.
Плакало корито із цебром.
Та дорога… до якого Бога?
Не під "отче наш…" — під батоги.
У смерек підкошувались ноги —
Біль скрипів, неначе биндюги.
О, Боги!
Оракули!
Провидці!
Пропадай все пропадом — гори!
…і чорніли — наче плащаниці,
Вчора ще веселі хутори.
…Бо не знає ніхто
Моя дитинко,
Моє золоте срібельце!
Тобі тісно у мене під серцем?
Не бий так ніжкою, моє любе…
Ось я кладу руку
На твоє скручене вдвоє тілечко —
І вже мені легше,
І вже мені вільніше
У цьому коров'ячому вагоні,
Де замість худоби — люди,
Арештовані вітром і снігом,
Протокольовані снігом і вітром.
І смородом…
Смородом…
Смородом…
Багато людей, дитинко, —
Всі шістнадцять хат із нашого хутора.
Лишили паралізовану Одокію
І німого Михайла.
Михайло стратився на горищі на стайні.
І — Господи! — хто його звідти зніме?
І — Господи! — хто його поховає?
Кинуть хіба що в прірву
І підпалять ломаччя…
Як вернешся колись,
Моє мальоване дитятко,
Клади свічечку коло кожної пропасті,
Коло кожної вершіді, —
Не одна там душа загублена,
Не одна там душа заблудла…
А паралізована баба Одокія
Тепер все одно не сама:
До неї під вікна приходять вовки
І світять очима
Замість каганця під стелею.
Город розривають дикі свині.
В царинці пощипують сіно олені.
А навесні зазеленіє кучера,
на ній зацвіте горобина.
Душа баби Одокії
Переселиться в трембіту —
І дотрембітається до нас.
Може, тоді ми не будемо
У коров'ячому вагоні.
Ти будеш тупати низями.
Твоя мама чекатиме тата.
Тато встане з-під бука.
Сонце висушить наші сльози.
І тоді душа баби Одокії
Обізветься до нас сопілкою…
Моє голуб'ятко,
Не бий так ніжками маму…
Мама третю добу не їла…
Мама хоче заснути
І прокинутися трембітою…
Щоб ти ніколи не грало веселої,
Моє серденько,
Ні трембітою, ні сопілкою.
Бо не знає ніхто
У кому
Озветься його душа…
…ша…
Балада про власні поминки
…Сказав чотар: "Ідемо, хлопці —
Орли…
А вб'ють половиків. {{ Половик (діал.) — яструб. }}
І насміються у потоці
Під чорний дзвін афинників".
…І мама поблагословила
На бій безвусих вояків.
Залопотіли свіжі крила
Незайманих афинників.
Сказав чотар: "Не бійтесь, хлопці, —
Смерть нашу будь-хто приведе.
Душа ж у Білому Потоці
Зостанеться…
А ми — хто де.
Отож: копаймо по хрестові
Собі.
Авансом.
Між верхів.
На хрест — по свіжім рушникові
В'яжімо із афинників.
Робім поминки в дикій вершіді {{ Вершіть (діал.) — провалля. }}
Під дзвони мертвих голосів
За наші душі відумерши
Колись… десь тут… поміж лісів…
Хай за поману буде затірка
Й кулеша з маминих Розтік.
А душі гріймо коло ватерки,
Поки їх всиновить потік.
І на усіх єдину свічку
У цій безодні запалім.
Бо смерть зашкіриться у вічі —
Й не знати, буде хто при тім".
Так пом'янули тихо хлопці
Самі себе.
Замість мамів.
Іржали коні у потоці
Під чорний дзвін афинників.
…і за дерев живими стінами,
Де туляться вітри-гінці,
Так мирно спали з карабінами
Орли…
А завтрашні — мерці…
Балада про коня
…обминаючи плай — по вершіях,
Між каміння, ожин, води,
Одинокого мертвого вершника
Кінь розумний три дні водив.#
Був не воїном і не зрадником —
Був заблудлим дитям епох…
Стих учора кривавий ярмарок —
Він лишився з конем удвох.
Жінка буде ночами вити: