Вона зрозуміла: все пропало. Цього вона не передбачила. І це кінець.
Господар дивився незрушним поглядом, навіщось розщіпаючи зав'язки на рукавах вишитої сорочки. Питав майже пошепки, чи то їй так здавалося, що пошепки:
— А ти нічого не помилила, дружко?
— А що я мала помилити? — ніби нерозуміюче питала ґазду, дивлячись попри нього.
— Та я просто так питаю… — знову чухав потилицю. — Може, ти не в ту хату потрафила, або не на те весілля кличеш. — І далі сумнівався господар під гіпнотизуючим поглядом молодшого військового.
Старший офіцер зі схрещеними на грудях руками стояв, спершись до одвірка.
— Як то не в ту хату?! — вдавано здивувалася Корнелія. — Ґазда сказали зайти в Великому Ріжні в першу хату від народного дому, хвіртка під калинами. Ваше назвисько, пане господарю, не казали, бо я не така пам'ятлива, щоби людей по всіх хатах пам'ятати. Але по описові всі хати пам'ятаю. Отак і запам'ятала, кого звідки кликати. А що не на те весілля… то ви, пане ґаздо, гнівите Бога. Хто би такого господаря, як пан Дмитро Федуняк, брав на збитки?!
Військові мовчки перезирнулися.
Ґазда стояв снопом посеред хати.
Корнелія тупцювала коло порогу.
— Та я не кажу, що на збитки, але сьогодні рано на весілля мене вже просила сама пані молода. То я й думаю, що би воно значило?
Це був смертельний удар! Господар сказав уголос те, про що вона вже здогадалася. Але в неї була надія, що він промовчить!
Корнелія заговорила швидше, ніж додумала до кінця:
— А що в цьому лихого? Я вже два дні, як зі Старих Кутів, мене послали по найдальших селах. Певно, домашні побоялися, що не встигну вчасно всіх гостів обійти й закликати. То й пішла пані молода по близьких людях. Вам лише гонор від того, що два рази кликані на весілля. Ви ж знаєте, що молода сама обходить найповажніших своїх гостів. А ви такий поважний чоловік, то що тут дивного, що вам великий гонор роблять? Тіштеся, а не дивуйтеся!
У хаті стало тихо.
Старший офіцер, що стояв у дверях, підійшов до Корнелії, взяв за підборіддя й підвів лице догори. Він довго, дуже довго мовчки дивився їй в очі.
Дивилася в очі йому й Корнелія. Вона запам'ятала, що вони в нього були кольору горіхового листу.
— Хорошо врьот, сучка… — тепер уже чухав потилицю молодший офіцер. — Но ми імєєм возможность провєріть.
— Зачєм тебе ето? — перебив його старший і першим вийшов на ґанок.
— Не порть людям свадєбноє настроєніе. Іскать слєдуєт гдє-то поблізості, но ето должни бить мужчіни.
Військові говорили голосно, так що було чути кожне слово.
— І нє цепляйся ти к дєвкє. Та, что ми іщєм, постарше, і она ушла с бєспалим. Ти же чітал донєсєніє, свєдєнія точниє. Оні должни ідті втройом. Третій, Бєрьоза ілі кто-то другой, но обязатєльно втройом. Ето условіє провода.
Молодший стояв і мовчав. Мовчав він довго. А потім затято сказав:
— Но я всьо равно хочу удостовєріться.
— Нєт вопросов. Но только так, чтоби нє задєть чувства етого Фєдуняка. Он к нам болєє-мєнєє лоялєн.
— Сєйчас нєвєста будєт возвращаться назад, і всьо станєт ясно.
Двоє військових пішли до хвіртки.
— Побудь, красавіца, в хатє часок-другой. Отдохні! — крикнув, обернувшись, старший офіцер.
ПЕРШЕ, ЩО ЗРОЗУМІЛА КОРНЕЛІЯ, — їх усіх хтось продав! Чи то свій, чи засланий — але продав. Хтось усе знав, знав і доніс, що вони втрьох, обов'язково втрьох повинні покинути терен. Знав, що їх є троє й межи ними — жінка.
Та ніхто не знав, що її зрадять двічі.
Корнелія зрозуміла, що зустріч із Василинкою до очей — єдиний її козир і шанс. Але тут сподіватися лише на пана Бога — мало.
Поки ці два не оговталися, поки один із них трохи м'якший…
— Чого ти мучишся, зозулько? — запитав раптом господар, про якого Корнелія встигла забути.
Вона здригнулася. "Зозулька" не віщувала нічого доброго. Але випалила майже без роздумів:
— Я не дружка.
— Це я знав від самого початку. У Федуняків деревце вбране інакше. Та й двох деревців у молодої не буває. Кажи, що хочеш, поки я не передумав, — зашептав коло самого вуха. — Лиш не проси багато, — мені вже раз пальці в двері клали. Другий раз не витримаю. А Василинка з трьома дружками пішла в Ріжі. Зараз десь буде вертатися.
Корнелія пожалкувала, що так необачно призналася першому стрічному. Та пізно відступати. Дивлячись в очі господареві, тихо сказала:
— Як можете, перестріньте Василинку й скажіть, що я у вас і я — її старша дружка.
— Хто ти?
— Корнелія Данилюкова. Вона мене знає.
Господар мовчки вийшов.
За якусь хвильку він відкривав хвіртку й виводив на вулицю корову.
— Цим кавулям по три рази на рік бугая хочеться, — вклонився, знімаючи капелюха перед ґаздинею, що несла на коромислі відра з водою.
— Ая, ая, — відповідала, всміхаючись, молодиця, — а ми подеколи дивуємося, що деяким ґаздиням також густо тої справи багнеться.
Час зупинився й життя стало. Корнелія сиділа на лавці в світлиці — а навколо нічого не відбувалося. Хіба що дзижчали мухи над покроєними на сушку яблуками й грушками, а в сусідньому дворі цяхкотів песик.
Солдатів коло народного дому поменшало, а ті, що лишилися, грали в карти. Два офіцери сиділи на криничному цямринні — їли сливки.
Корнеля сховала на печі деревце, прикривши його килимом із ліжка, й сіла біля вікна, не спускаючи очей з вулиці й хвіртки.
Вона могла би втекти через задній двір. Але як далеко втече? Якщо цей господар, що сам зголосився допомогти їй, не є фальшивий, вона має шанс. А як побоїться й пішов з хати тільки задля того, щоб не бути свідком, — ну, то що… Людина слабка. її за це винуватити не можна. Коляя вона винуватить. А на цього ґазду, як він її навіть зрадить, Корнелія лихого серця мати не буде. Він їй нічого не винен. Він тепер залежний тільки від своєї совісті.
Вона дивилася в вікно, коли в хвіртці показалася Василинка з трьома дружками. Дружка, яка йшла останньою, несла деревце, прибране самими лише білими паперовими квітами. Поруч із молодою ступав старший офіцер, притримуючи її за лікоть.
Корнелія чула їхню розмову.
— То я вам кажу, пане-товаришу, що цього ґазду ми сьогодні кликали, але як ви так просите зайти до нього ще раз, то чого би не зуважити вашу волю?
— Ми для вас тут одну приємність маємо, пані молода, — відповідав тепер уже по-нашому офіцер, чим дуже здивував Корнелію.