Ніхто в селі, навіть найкмітливіші люди й світові брехухи, так і не наважився сказати дідові, що Аннине місце — порожнє.
Що видів на тому світі, Тимофій не розказав навіть батюшці на сповіді.
Але мовчазного білого діда з осиковим буком під стіною охочі до балачок зрідка таки зачіпали:
— Вуйку, а скільки ви маєте років?
Тимофій знизував плечима, мовби від здивування, але відповідав так, як ніхто в Тисовій Рівні:
— А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що маю, то крішка ся лишила. Майже ніц!
А не мав тоді Тимофій Сандуляк уже вісімдесят і п'ять років.
Київ — Розтоки,
травень-серпень 2006 року
Вставайте, мамко…
Одкровення 1947 року
КОРНИЛЬО СТАВ на порозі Шандрової хати пополудні з сірим — як повісмо — лицем. Був підперезаний широким шкіряним паском із вибитою зірочкою на середині. Чомусь без капелюха й звичного військового планшета через плече.
Мав вигляд викраденої, а потім зненацька випущеної з яструбиного дзьоба здобичі.
1
"СЛАВА ЙСУ!" — сказав Корнильо всім Шандрам, і лиш старший із них, тато Василь, чомусь відповів не до ладу "Воістину воскрес".
Ніхто не подивився на тата й навіть не подивував його відповіді.
Четверо дітей — Варварка, Федусь, Дунусь і Миколайчик, — мама Катерина й дід Іван дивилися на Корниля так, ніби він мав зараз розірвати тут бомбу.
Далі Корнильо сказав "Навіки слава Богу", а потім сказав "Василю…"
Тато подивився на всіх Шандрів разом — і їх винесло з хати, як після розірваної бомби.
— Василю… — ще раз повторив Корнильо й обидва сіли на лавку під жердкою, де сушилися зілля, вінки кукурудзи та часнику й святошна одежа.
Двічі повторене Корнильом "Василю" не віщувало нічого доброго.
Корнильо давно поклав очі на Шандрову Варварку, але за теперішнім законом Варварчині малі роки поки що не дозволяли їм пошлюбитися.
Раніше вони могли взяти церковний шлюб, та відколи сам панотець служить теперішній сатані, а Корнильо став розсильним у сільраді, вони мусили строго дотримуватися закону.
Василь дивився тепер на Корниля й розумів, що, певно, уже спорохніли його надії на ґаздовитого зятя.
Ґрунтець піде до колгоспу;
Корниля заарканять москалі й котрась фудульна дівка;
а його Варварка сидітиме в цих горбах, де лишилися з чоловіками лише дві хати й ані одного парубка, з прикладеною дашком долонею і з граблями в другій руці — й визиратиме з плаю своєї долі;
й сивітиме в дівках — при господарці й здоров'ї, поганьблена перед усім миром наглим Корнильовим відступом.
Два чоловіки — мов бики, що ось-ось мають стісувати роги один одному, знову стали посеред хати й кожен чогось чекав від іншого.
— Завтра за вами прийдуть, Василю… — сказав Корнильо й опустив важкий лантух заліза Василеві на плечі.
— За що?! — Шандрові сперло дух і відібрало пам'ять про Варварчине дівоцтво.
— За те, що ви Шандри, та й більше ні за що.
— Як це? — знову сперло дух, що годі було дихнути.
— Так… — лиш і сказав Корнильо. А справа була така.
У сільраду на завтра прийшла рознарядка на депортацію — для очищення території від бандформувань та їх посібників: із Білого Потоку — десять сімей.
У район відправили пофамільні списки.
А Петро Шандро, той що на нього кажуть Хромий, відкупився. Та відкупився навіть не Петро, а його жінка, що має собі до діла з головою заготконтори…
…Але списки вже пішли в район.
А в того Петра Хромого — семеро душ народу. То сьогодні зранку ломили голови в сільраді — ким замінити Хромого… І не на будь-кого — а лиш на Шандра з сімома душами люду.
Ледве згадали про того, що в Ріжах, себто про вас, Василю. Іти сюди, правда, півднини, зате всі сім душ. І всі Шандри.
Але Корнильо тут не був, Василю, казати — не казав. А ви собі думайте, як можете… А як ні — збирайте хатнє начиння та ховайте в окопи в толоці. Як колись вернетеся назад у Ріжі — відкопаєте. А як ні — най гниє в землі, краще най земля прийме, ніж сатана має розбирати людське добро. Як уже хочете знати, Василю, то лиш через свою маму я сам не йду до лісу, бо також вивезуть у Сибіри, а мамі дні вже злічені й без того… Та й думаю таки брати вашу Варварку…
— А хто приходить забирати на висилку? — запитав Шандро, дивлячись собі під ноги.
— Двоє-троє з МҐБ і один із сільради зі списком і протоколом… У Сіруку лишилося дві господарки з шістнадцяти хат ґаздів, Василю!
— Будеш мені казати… Мені самому, певно, не в Сіруку пуп рубаний… А тепер жени, Корнилю, в село, бо як здогадаються, що ти був тут, то вже ніщо не поможе. А як зумієш, то завтра прийди з ними… — сказав Шандро й узяв голову в руки.
Сидів так добру годину, а потому крикнув:
— Дітво, йдіть до хати. Будемо радитися. Бо нема коли…
2
…ДУНУСЬ ВИСИДІВ угорі на букові з досвітку.
З бука на один бік було видно всю їхню ґражду — велике Шандрове господарство, обнесене здоровим тесаним деревом і високою різьбленою брамою, а на другий бік — лягала дорога в плай, звідки мали показатися заготівельники всіх теперішніх людських душ, а від сьогодні — й їхніх. А далі — скільки ока — вивершувалися безлюдні гори в свіжій ранковій димці. І не було їм кінця-краю.
Наколи Дунусь запримітив би бодай незначний рух у плаю, то відразу мав загавкати лисицею;
як тільки чиясь душа показувалася з плаю — хлопець повинен здійняти гармидер на весь хутір:
скреготати сорокою,
трубити оленем,
брехати псом
і кукурікати півнем.
Удосвіта скрізь було ще тихо — й Дунусь перевів очі з дороги на ґражду.
Дивився на мирне, начебто сонне, обійстя — і йому ставало страшно, аж моторошно:
тато сидів на призьбі під хатою й не випускав люльки з рота;
коло нього сидів дід Іван, спертий на трембіту;
брат Федусь припасовував на кросна тесані дошки;
сестра Варварка скубла зарубані кури;
лиш малий Миколайчик, тримаючись обома руками за голову, хитався, як п'яний чи дурний, у відчиненій навстіж брамі.
Дунусів жеребець Опришок нервово пряв вухами коло Миколайчика, а мама Катерина — зодягнута, як до вінчання, — в писаній чорним хрестиком сорочці, в кептарі, завита по-молодицьки найкращою — великодньою — хусткою, несла почерез обійстя дерев'яне відро — коновку — з водою.
У цій картині, відкритій Дунусеві з бука, було щось таке неприродне й фальшиве, що хлопець аж застогнав, знаючи, що має бути далі.