Чого ж і я смутна тепер, чи не мати била? (2)
Мене ж мати та не била — самі сльози ллються;
Од милого людей нема, од нелюба шлються. (2)
Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!
Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку. (2)
Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. (2)
Д Е Й С Т В И Е II
Театр представляет прежнюю улицу.
Я В Л Е Н И Е 1
Микола (один).
Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота — без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думает). Одважусь в пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негіднійші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють. Заспіваю лиш пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив.
№ 12
Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває, мати сина виганяє.
"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,
Нехай тебе орда возьме, нехай тебе орда возьме".
"Мене, мати, мене, мати, орда знає,
В чистім полі об'їжджає, в чистім полі об'їжджає".
"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,
Нехай тебе ляхи возьмуть, нехай тебе ляхи возьмуть".
"Мене, мати, мене, мати, ляхи знають,
Пивом-медом наповають, пивом-медом наповають".
"Іди сину, іди, сину, пріч од мене,
Нехай тебе турчин возьме, нехай тебе турчин возьме".
"Мене, мати, мене, мати, турчин знає,
Сріблом, злотом наділяє, сріблом, злотом наділяє".
"Іди, сину, іди, сину, пріч од мене,
Нехай тебе москаль возьме, нехай тебе москаль возьме".
"Піду, мати, москаль мене добре знає,
Давно уже підмовляє, давно мене підмовляє.
У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, турків бити, будем татар, турків бити".
Так і я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тілько там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висоватись; та се невелика штука. І дурнем не трудно прикинутись.
Я В Л Е Н И Е 2
Петро и Микола.
П е т р о (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).
№ 13
Сонце низенько,
Вечір близенько,
Спішу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько!
Ти обіщалась
Мене вік любити,
Ні з ким не знаться
І всіх цураться,
А для мене жити.
Серденько моє,
Колись ми обоє
Любились вірно,
Чесно, примірно
І жили в покої.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки
Згорну я білії
Та й нежив стану...
М и к о л а (в сторону). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.
П е т р о (в сторону). Яке се село? Воно мені не в приміту.
М и к о л а (подходя к Петру) Здоров, пане брате! Ти, здається, не тутешній.
П е т р о. Ні, пане брате.
М и к о л а. Відкіль же ти?
П е т р о. Я?.. (С улыбкою). Не знаю, як би тобі і сказати — відкіль хочеш...
М и к о л а. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?
П е т р о. О, запевне не забув, бо і вовся не знаю.
М и к о л а. Та що ж ти за чоловік?
П е т р о. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву.
М и к о л а. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?
П е т р о. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?
М и к о л а. Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний.
П е т р о. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.
М и к о л а. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.
П е т р о. Правда твоя, брате; но я, благодареніє богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем...
Я В Л Е Н И Е З
Те же й возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковнм платком.
Выбороный — в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.
Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.
Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборньй громко говорит в дверь Терпилихи.
В ы б о р н ы й. Та ну-бо, Борисе, іди з нами! Мені до тебе діло єсть.
Т е р п и л и х а (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.
В ы б о р н ы й. Та надворі швидше провітриться.
Т е р п и л и х а. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.
В ы б о р н ы й. За всі голови! (Отходит от двери). Не стидно, хоть на сватанні і через край смикнув окаянної варенухи (Увидя Миколу). Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся із города?
В о з н ы й. Не обрітається лі в городі новинок каких курйозних?
В ы б о р н ы й. Адже ти був на базарі — що там чути?
М и к о л а. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новин; там так старі доми ламають, та улиці застроюють новими домами, та кришки красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило.
В о з н ы й. Дивитись мило, а слухати, що міщанство і купечество говорить, чи мило, чи ні?
В ы б о р н ы й. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегідь деревом, досками і дранню. Од того і тяжко. Ви думаєте, весело і старшині принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нігде дітись, коли треба управлятись.
В о з н ы й. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так і те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж і строїть.
М и к о л а. Інші хати такі були, що якби не веліли порозламовати, то б од вітру самі попадали і подавили б своїх хазяїнів. Коли прислухатись, хто більше гримає на сю перестройку, то одні тузи, багачі. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж і город буде, мов мак цвіте! Якби покойні шведи, що згинули під Полтавою, повставали, то б тепер не пізнали Полтави!
В о з н ы й. По крайній мірі — теє-то як його — чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах і — теє-то як його — о жалобах і позвах?
В ы б о р н ы й. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав... (К Миколе). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився.