І
На краю села стояла хата. Нова-новенька. Стіни в неї біліли, неначе виліплені папером, чистенькі вікна зиркали, мов очі молоді та веселі, а недавно пошита стріха переливалася золотом до сонця. Під стріхою ластівки зліпили гніздо і стрілою літали довкола нього. Під хатою росли високі мальви, цвітом покриті від гори аж до споду. Між них втиснеться вітер-збитошник, гойдає ними, хапає їх за гнучкий стан, а бідне квіттє соромливо вихоплюється від нього і головками стукає до вікон, взиваючи людей на поміч. А соняшник, як старий батько, дивлячись на тую іграшку природи, похитує великим жовтим лобом.
Був ранок. Товар пішов у поле, птиця розбрелась по всіх усюдах, і над хатою воцарилася правдива сільська тишина. І так-то весело визирала хатина з-посеред тиші, таким щастям несло від неї, що, казав би ті, ангели Божі, коли літаючи над миром, примучать крила і спочити хочуть, то ніде не спічнуть, лиш на тій новенькій стрісі, між тими різноцвітними мальвами, між хрещатим барвінком і сивеньким васильком... Та ні! Щастє було лиш ізнадвору хати. А всередині?..
От, власне, рипнули двері. Вийшов чоловік, рослий, кремезний, ногою розтворив ворота і опинився на дорозі. Обернувся, глипнув на хату, засунув капелюх на очі і крізь зуби зашипів: "Язя"!
— Язя! — промовив ще раз, сплюнув і пішов дальше. Хвилину хиталися ворота, потручені його ногою, і
мальви заглядали крізь вікна досередини цікаві, що там сталося, і соняшник жовтий покивував великим лобом. Аж знов відтворилися двері, і вийшла жінка з червоними від плачу очима. Підійшла до воріт і глянула на дорогу. На ній видко було, як вози їхали і як ішли люди. Побачила його. Гонив як вітер.
— Йди, йди, нелюде лютий, тільки мого щастя, що тебе не бачу! — і запаску піднесла до очей, втираючи сльози.
В годину пізніше ті, що йшли в поле на роботу, бачили її, як стояла на тому самому місці, схилена на ворота, з закритими очима.
— Плаче багачка, — казали, — та Бога гнівить! Такий достаток, таке багатство, а вона плаче... Ледащо, та й годі!
Лиш вона не чула тої бесіди і не бачила нікого. В голові в неї було, як у гамарні; в очах потемніло, а по мозку немов розіллялася якась чорна мазюка. Стояла, забувши саму себе і весь Божий світ.
Аж з тої темряви стали злегка виринати образки, якісь неясні, далекі, немов оповиті імлою. Це були згадки з дитячих та дівоцьких літ. І ось вона бачить себе малою дитиною в родичів багатих. Одиначка, плаває в достатках і вигодах. Росте як розкішна квітка в затишному веселому саду... Ось вона дівує з подругами, з Миколою стрічається коло криниці. Бідний Микола! Загнали його в далекий край, між чужих людей, під карабін вояцький. А тут тим часом сватів прислав багач з сусіднього села. "Та не мене він сватав, а мої воли круторогі, мої достатки нещасливі... Не піду, батеньку, не піду! Я на Миколу підожду, аж із війська верне!"
— Підеш! — сказав батько і стукнув ногою. — Віл з волом, кінь з конем, а з багачкою — багач. Не якийсь обідранець Микола, а Гнат Лабій тобі під пару. За нього й підеш!
1 пішла. Грали музики, лилась горівка, і так гуляли, так гуляли, що аж обійстя ходило.
— І донині грає мені в мозку, хоч півроку від весілля минає, і донині гуляє зі мною не чоловік, не муж, а чорт... Гнат. Иди, йди, поганий, мерзений! Не хочу дивитися на тебе, я не сяду з тобою до одної миски і не перебуду одної ночі з тобою під одною крівлею. Йди геть від мене! — 1 вона зайшлася плачем.
— Ах! Щоби так можна вирвати серце з груди і шпурнути ним, отим недобрим непримиримим серцем, якого ні втішити, ні вговорити! Ах, доле, коби-то можна!
— Насте! Чи це ти, Насте?!
Молода жінка здригнулась. Неначе блискавка перейшла по всьому її тілі, так уразив її цей голос.
— Микола! — промовила насилу і подалась до хати. За хвилину заскрипів засув, і двері замкнулися, мов
гробова челюсть. Молодий парубок підійшов до них і вдарив по дошках сильним кулаком. Та двері не отворилися.
— Насте! Настуню! Підійди до вікна, най гляну на тебе! Три роки не бачив, три довгі, тяженькі роки.
— Запізно! — повторив той самий голос, а за ним почувся плач по всій хаті.
А до вікон ізнадвору заглядали цікаво мальви, і соняшник кивав головою. Запізно!
II
Того самого дня підвечір вернув Гнат, як ніч, додому. Лютий і п'яний.
Худоба сама прийшла з поля, і птиця постягалася з города та ждала під дверима хатини. Коло воріт сторожив пес, скручений у клубок.
Гнат узявся між ними заводити лад. Копнув пса ногою, аж бідне сотворіння заскавуліло з болю, потоптав кури, за корову жбурнув колом. Пес заскавулів, узяв хвіст під себе і потяг під недалеку грушку; наполохана птиця підійняла крик і розбіглася по всім усюдам; корова жалібно заревіла.
— Насте! Вона мовчала.
— Гей, чуєш, Насте! — гукнув Гнат і потягнув її так сильно за рукав, що молодиця захиталася і трохи не злетіла з ослона.
Втворила очі.
— А чого тобі? — промовила насилу.
— Вечеря де?
— Я не варила!
— А то чому?
— Бо не могла. Я така хора... Я... я... я спала.
— Ґаздине! Багацька дочко! Ти за помийницю жидівську не вартуєш. Я тобі раз останній кажу, що хоч я тобі не любий, а я тобі муж і пан. Коли не з милости, то з мусу дбай про мене, а ні, то горе! Видиш! — Він показав свій п'ястук здоровий і вдарив ним так сильно по скрині, що вікна задзвеніли, хата стряслася, а Насті мурашки по спині побігли. — Зараз мені вставай і розкладай вогонь! Чи чуєш?
— Чую, — сказала Настя, — але вечері не зварю, бо негодна... Мені весь світ немилий... Слухай, Гнате! Відчепися їй від мене, покинь мене або дай, най я вернуся додому. Піду в світ за очі, на службу стану, горювати буду, а з тобою жити в мене нема сили. Мене силою віддали за тебе, я себе не переможу. Пусти мене! — Вона зсунулася з лави на землю і впала перед ним на коліна. — Пусти мене!
— Підеш! — вицідив Гнат через зуби. — Але не додому, ані до Миколи! Ні! Підеш гнити! Гнити підеш! Сиру землю їсти. Чуєш! Де підеш? Чуєш! — І тряс нею так люто, що бідна голова хиталася з боку на бік, немов на скручених в'язах.
— Гнате, пусти! — кричала жінка, а він тряс нею ще гірше. — Гнате! — і кинулася до очей з руками.