— Атож,— з готовністю відказав Славко, щоб припинити незрозумілу балачку. Навіть і не перепитав, що ж саме повинно бути "в акураті", бо скільки не силкувався, так і не збагнув чудернацьких дядькових слів.
Дядько підставив сонцю круглого, як глобус, живота й захропів на весь берег. Аж Каштан прокинувся і вуха нашорошив.
— Як тракторець під горою,— прокоментував те Славко й лукаво підморгнув Каштанові.— Нічого, йому своє, а нам своє, правда ж?
Кінь уважно подивився на нього і начеб задумався.
— Ех, якби ж ти говорити вмів,— раптом з жалем сказав Славко.
4
Батьки вже не сварили його за цю дивну дружбу з Каштаном. Побачивши тоді, як обіймав сонного коня біля річки, злякалися. Мати й досі не може відійти, як те згадає.
— Тебе не можна без нагляду кидати. Завжди знайдеш на свою голову пригоду. Уперше побачив коняку й давай з нею обійматися. А як хвицне?
— Не хвицне,— впевнено мовив Славко.
— Звідки ти знаєш?
— А так і знаю. Він, по-перше, дуже мирний і лагідний кінь, а по-друге, коні спереду ніколи не хвицаються.
— Подумати тільки: нещасне дитя асфальту побачило коня і не злякалося до нього підійти,— вкотре вже дивувалася мати.
— А чого б ото я лякався? Це ж кінь, а не тигр чи леопард, наприклад. Коні ж такі розумні!..
— Де тобі знати, які вони розумні?
— А я читав. Читав і про арабських скакунів, і про дончаків, і про коня Пржевальського, і про тарпанів. Ти, мамо, знаєш, наприклад, що таке квотерхос?
— То й що ж це таке? — зніяковіла мама.
— Це порода коней, виведених в американських штатах Кароліна і Віргінія. Їх ще називають ковбойськими кіньми. Перед нашим від'їздом у село по телевізору показували родео...
— Ти в нас коняча енциклопедія,— засміялася мама і махнула рукою: — Виховуй уже свого мустанга.
— Не мустанга, а тарпана.
— Хіба не все одно?
— Це різні речі,— авторитетно пояснив Славко,— і їх не можна плутати. Ти ж не назвеш сенбернара фокстер'єром?
— Так то ж — собаки...
— А це — коні. І вони, до речі, такі ж розумні, як і собаки.
— Хай буде гречка,— сказав батько й утупився в екран телевізора, де вже починався футбол.
— Оце так: одному футбол, другому — кінь, а я не знаю, де себе й діти!
Славко подумав трохи, що б його порадити мамі, а потім сказав:
— Купи собі сенбернара, водитимеш його на прогулянку.
— Ще сенбернара мені до вас не вистачало!
А Славко вже вискочив з хати. Побіг до колгоспного двору, бо подумав, що Каштан уже заскучав там без нього.
5
Споночіло.
Степан попихкував цигаркою і розповідав Славкові про коней:
— Вони просто як люди, у кожного своя манорія. То, буває, плохий, затюканий, а то — як твій Каштан. Ох, і з характером був змолоду — сама гординя. Тільки крикнеш на нього або оперіщиш батогом — скаженів, звірюкою ставав. Правда, й до роботи скажений був. У хор кається в плузі — а й виду не подає. І де воно таке гонорове серед коней узялося?
Од комарів уже не було ніякого спасу, все тіло Славкові свербіло, але він, безперервно чухмарячись, не пропускав жодного Степанового слова.
— Я ще лошатком добре його пам'ятаю. Таке ловкеньке було... Його б у цирк, щоб артистом був. Там би він себе показав. Та бач, як життя склалося. Багато хто змушений робити не те, що йому хотілося б.
Славко слухав і чудувався з того, як кумедно вилітають із Степанового рота слова, як ніби він підштовхує кожне язиком, щоб швидше вискакувало з рота.
— Засиділися з тобою, рушатимем додому, бо комарі з'їдять.
— Я зараз тільки з Каштаном попрощаюся, ось рафінаду дам...
— Ти думаєш, він голодний? Цілий рептух качанів улолокав. Їсти знову став — як не в себе...
— То це ж добре. Ви казали, раніше не хотів їсти.
— Та непогано ж. Харч — він усіх на ногах тримає.
Каштан уже впізнавав Славкові кроки. Зачувши їх зараз, він
повернувся і заіржав. Очі його ожили темним блиском.
Славко простяг йому на долоні рафінад, і він обережно взяв його губами. Потім довірливо, як собака, потерся головою об хлопчикове плече.
— Ну й мазун ти в мене! — засміявся Славко.
А Каштан легенько куснув його за плече.
— Диви, яким кусючкою став! Кусатимеш — зуби більше не виростуть!
— Ходімо, козаче, додому, бо пізно вже. Перепаде тобі од батька на горіхи,— сказав Степан, що підійшов і з цікавістю дивився на хлопчину й коня.
— До завтра, Каштане! Жди, я зранку за тобою зайду.
— Та діждеться ж, не помре.
— Скільки йому вже може бути років? — спитав Славко дорогою.
— Може, тридцять, а може, й усі сорок, хто його зна...
— То він уже дуже старий?
— Та старий. Як світ, старий.
— Шкода.
— Багато чого шкода, та нічого не вдієш,— відповів Степан, думаючи про щось своє.
6
— Знов конину сюди приплуганив?.. А нащо? — питає дядько-пиворіз.
Він сидить на тому ж місці, що й учора. Начеб і на ніч нікуди не ходив. Біля нього знову ціла батарея пляшок пива.
— Не турбуйтесь, дядьку, все буде в акураті. Це ж не простий, а вчений кінь.
— Розкажи кому-небудь...
— Хочте — вірте, хочте — ні.
— Ніколи не повірю,— каже і береться до пива, пожадливо заливає його в себе, і живіт йому з кожною пляшкою роздувається, роздувається...
Славко з усіх сил затискає долонями рота, щоб дядько не почув його сміху, й летить до води, вигукуючи на ходу:
— Каштан, за мною! Вперед!
Кінь потрусив важке тіло за ним.
Плавають наввипередки. Згодом Славко хапає Каштана за хвіст і змушує, щоб той буксирував його.
Сонце вже випливло зовсім високо, а хлопець усе не виходить з води й коня не випускає.
Дядько на березі вже повипивав усі пляшки, нудиться без пива, як дитя без соски. Знічев'я обводить важким поглядом річку й гукає:
— Вилазь, хлопче, бо на голові верба виросте. І коневі дай спокій — він у тебе вже на ладан дише.
Коли вийшли з води, в Каштана довго ходили ходором, а потім глибоко позападали здухвини. Кінь упав і відразу ж заснув.
7
Він плив спокійною рікою сну, і нараз якась владна сила вихопила його з тої ріки, як рибу.
Увесь змокрілий, спраглий, із болісним копитним гулом у гарячій голові, лежав він на встеленім соломою помості й задихався.
Він з усіх сил напружив зір і намагався щось побачити крізь важку пелену темряви.
Він нашорошив вуха: чи не зазвучать знайомі кроки?